Розділ 15

Я заходжу до квартири Арсена не як господиня чи навіть співмешканка, а як гостя. Ніяково тупцюю в коридорі, не знаючи, що робити далі.

— Проходь, не соромся. Це твій новий дім.

Люб'язно каже Княжинський.

Але це не мій дім. І ніколи ним не буде. Це його квартира, і він просто дозволяє мені тут бути. Поки що.
Я вдячно киваю й іду до своєї кімнати перевдягатися. Мої речі вже давно тут. Я не знаю, як ми житимемо під одним дахом. Як вестимемо побут. Які в мене права, а які обов'язки. Треба все обговорити з Арсеном, але я ніяк не можу наважитися вийти з кімнати.

Озираюся навколо. Усе чуже, незвичне. Навіть запах інший. Приємний, але інший. Зрештою доводиться залишити свою схованку й піти до ванної кімнати, щоб привести себе до ладу.Довго змиваю макіяж. Як виявляється, частина моєї косметики залишилася в батьків. Я просто забула про неї, бо рідко користуюся. Простіше купити нову, ніж повертатися до батьківського дому.

І тут постає інша проблема — гроші.У мене немає ані копійки. Доведеться просити або в батьків, або в Арсена. І жоден із варіантів мені не подобається.

Вийнявши всі шпильки із зачіски, намилюю волосся шампунем, який знаходжу на полиці. Жіночим. І ця знахідка неприємно коле. Треба буде розкласти свої речі, щоб не користуватися чужими.Від надто солодкого квіткового запаху трохи нудить, але вибирати не доводиться. Приймаю душ, сушу волосся й перевдягаюся в зручний домашній костюм.

Не знаю, скільки часу минає. Напевно, багато, бо Арсен стукає у двері.

— Вечеря готова. Чекаю тебе на кухні.

— Дай мені хвилинку.

Він не заходить, залишаючи мене на самоті.

Я ще раз дивлюся на своє відображення в дзеркалі, тру спітнілі долоні одна об одну й виходжу на кухню. Від ароматів їжі паморочиться голова, і я мимоволі ковтаю слину.

— Я не знав, що ти любиш, тому замовив потроху всього.

— Дякую.

Сідаю на стілець, випрямивши спину.Очі розбігаються від кількості страв, але чомусь мені соромно їсти при ньому. Наче це не вперше, але між нами стоїть якийсь невидимий бар'єр і зависає ніякова тиша. Арсен помічає мою скутість. Важко зітхає, бере мою тарілку й накладає всього потроху.

— Ти тепер господиня в цьому домі, Алісо. Немає чого соромитися. Тим більше мене.

Слова застрягають у горлі, тому я лише киваю.

Наколюю шматочок м'яса й підношу до рота. Але руки ніби не мої — дерев'яні й незграбні. Та й усе тіло здається чужим.

— Я хотіла спитати про свої обов'язки. Що я маю робити?

— У якому сенсі?

— Ну... по дому.

— Нічого.

— Як це? А прибирати? Готувати?

— Ти вмієш готувати? — здивовано піднімає брову Арсен.

— Ні. Але можу навчитися.

— Не треба. Кілька разів на тиждень приходить прибиральниця. Їжу можемо замовляти або вечеряти в ресторанах. А продукти, якщо хочеш, купуватимемо разом.

— І що тоді мені робити в цих чотирьох стінах?

Він дивиться на мене так, ніби я щойно сказала якусь дурницю.

— Відпочивати. Ходити до університету. Готуватися до народження дитини. Чим би ти хотіла займатися?

— Н-не знаю. Може, піти кудись працювати...

— Навіщо?

— У мене ж повинні бути власні гроші. На свої потреби, наприклад.

Арсен відкладає виделку. Встає й мовчки виходить із кухні. Цокає годинник, і кожна секунда здається вічністю. За хвилину він повертається й кладе переді мною банківську картку.

— Ось. Можеш користуватися нею на власний розсуд. Тут достатньо коштів.

— Але це неправильно. Я почуваюся якоюсь утриманкою.

— Ти моя дружина, Алісо. Мій обов'язок — піклуватися про тебе й забезпечувати всім необхідним.

Мої щоки спалахують. Хочеться провалитися крізь землю й відмовитися від того, що він пропонує. Так кричать гордість і самолюбство. Але ми обоє знаємо: іншого виходу в мене немає. Тому я мовчки кладу картку до кишені.

— Я тобі все поверну, — відводжу очі. — Колись.

— Не треба нічого повертати.

— Арсен, ну й справді я б могла підробляти після університету, щоб не почуватися винною.

— Ким, наприклад? — питає вдавано спокійно, але на скроні пульсує жилка.

Я знизую плечима.

А дійсно ким? Що я вмію?

— Можливо, працюватиму в барі чи кафе.

— Алісо, не сміши мене. Негоже дружині Княжинського працювати офіціанткою чи прибиральницею.

Його слова перекреслюють усю мою вдячність до нього. 

— А що поганого в професії прибиральниці? — кидаю виклик, задерши підборіддя.

— Нічого. Це хороша професія, але не для тебе.

— Чому це? Бо я виросла із золотою ложкою у роті і ні на що не здатна? — починаю дратуватися.

Арсен втомлено тре перенісся, ніби йому доводиться пояснювати щось не дорослій жінці, а маленькій дитині.

— Тому що ти вагітна. Як ти збираєшся мити підлогу з великим животом? А про дитину ти подумала?

Мені хочеться кинутися на нього й роздряпати обличчя. Я не хочу бути залежною від його грошей. Як він не розуміє? Але глибоко вдихнувши, усвідомлюю, що мої аргументи для нього смішні. І в чомусь він правий. Як би не прикро було це визнавати. Тому я й вийшла за нього заміж, щоб не доводилось гарувати вагітною на двох роботах. Я знову змушую себе бути ввічливою.

— Дякую, за гроші. І за все, що ти робиш для мене. Я це ціную.

Він недовірливо хмикає.

— Будь ласка, — відповідає з кривою посмішкою.

Після вечері він не дозволяє мені прибрати на кухні.

— Іди відпочивай. Я сам усе приберу.