Розділ 14

Арсен смикає мене за руку. Я підіймаю очі, в яких бринять сльози, і тихо прошу:

— Пусти. Будь ласка.

Він усе розуміє, але до останнього ніби не вірить, що я справді піду.

— Алісо...

— Арсене, пусти...Я не можу...

Він хитає головою, та все ж розтискає пальці. Я вириваюся і біжу до сходів.

— Алісо! — гукає мені в спину.

Я не озираюся.

Злітаю вниз, навіть не думаючи, чи не йде він слідом. Штовхаю важкі двері й вибігаю на вулицю, жадібно ковтаючи прохолодне повітря...

І що тепер? Куди мені йти? Що робити?

Люди озираються на мене. Я в білій сукні з букетом у руках. Пелюстки зім’яті — я стискала їх так сильно, ніби вони могли втримати мене на місці.

Я йду до найближчого парку й сідаю на лавку, обхопивши себе руками. Осінь пронизує холодом. Дивлюся на пожовкле листя під ногами. Я теж як той листочок, що відірвався від дерева й упав незрозуміло куди.

Позаду чути кроки. Я напружуюсь. Не хочу бачити Арсена. Я не витримаю ще одної розмови.

— Ось ти де, — чую голос Агати. — Недалеко втекла.

Я мовчу, лише ковзаю по ній поглядом і знову відвертаюся.

— Усі тебе чекають. Батьки вже місця собі не знаходять. А ти вирішила... подихати.

— Я туди не повернуся. Арсен мав усе пояснити...

Вона знизує плечима.

— Але не пояснив. Він чекає на тебе, Алісо.

— Тому ти тут? — кидаю роздратовано. — Щоб бути його адвокатом?

Вона зітхає.

— Я тут, бо вирішила, що тобі потрібна підтримка. Це нормально. Усі нервують перед весіллям.

Я різко підводжуся, залишаючи букет на лавці.

— Я не хочу цього весілля. Чуєш? Я не хочу виходити за Княжинського.

— То чому тоді погодилась? — спокійно питає Агата

— Бо не бачила іншого виходу.

— А зараз бачиш?

— Ні, — мотаю головою.

Вона дивиться довго, ніби щось зважує.

— Можливо, тоді варто повернутися.

— Я не знаю, — кажу в розпачі. — Я заплуталася.

Вона переводить погляд за моє плече.

— Може він тобі допоможе.

Я озираюся. Арсені іде до нас. І моє серце ухкає вниз.

Я тільки зараз помічаю білу сорочку, що йому пасує. Акуратну зачіску. Він навіть поголився. Я жодного разу не подумала, що він відчуває зараз, заміняючи брата. На мить мені стає нестерпно соромно, і я відводжу очі.

— Ось вона, ціла і неушкоджена.

— Дякую, Агато, — він киває їй. — Ти дуже допомогла.

Вона посміхається, але очі її сумні. Невже закохана в нього?

Вона йде, залишаючи нас удвох.

— Здається ти їй небайдужий, — переводжу тему.

— Не думаю, — хмикає він. — Як бачиш, популярності мені бракує: навіть наречені від мене втікають.

Я криво всміхаюся.

— Сядемо?

Я хитаю головою.

— Добре, тоді постоїмо.

— А як же весілля? Ти ж тому прийшов? Щоб повернути мене.

— Я прийшов дізнатися, як ти.

— Не дуже, як бачиш.

Між нами зависає пауза.

— І що далі Алісо? Думаєш, тобі стане легше після цього?

— Ні... — в очах бринять сльози.

— То чому ти втекла?

— Бо я не можу, розумієш? Не можу стояти й удавати радість. Не можу вийти за тебе й не бачити... його. Уявляти, як він дивиться на мене й не схвалює. Мені боляче бути чужою нареченою. Носити обручку, посміхатися, ніби все нормально... коли всередині щось померло разом із ним.

Сльози котяться по щоках.

— Я теж, — тихо каже Арсен. — Я теж не можу.

Він робить паузу.

— Але так буде краще, Алісо. Для всіх. Ми не забуваємо Назара. Ми тримаємо його в пам’яті. Я виховаю його дитину як свою. Але я не стану йому заміною. І ти не мусиш проходити через це сама.

— Я не можу...

— Знаю...

Він підходить ближче й обіймає мене. Я спершу напружуюся, але потім притискаюся до нього, він такий теплий і необхідний мені зараз. Я плачу, а він просто тримає мене міцно.

— Я знаю, — порушує тишу Арсен. — Я все розумію. Я не дам тобі кохання і не стану заміною брату. Але я можу дати тобі підтримку й захист. Ти можеш на мене розраховувати. Я тебе не ображу.

Я дивлюся на нього й не розумію, куди подівся той холодний і зарозумілий Арсен. Цей мені подобається більше. Але навіщо йому я зі своїми проблемами?

— Погоджуйся, Алісо. Ти не пошкодуєш.

— Як я повернутися туди? Уся заплакана і ...

Він кривить посмішку.

— Ти найгарніша наречена, яку я бачив.

— І багато ти бачив?

Він задумується.

— Жодної, — відповідає несподівано.

Я мимоволі всміхаюся

Він простягає руку. Я вагаюся секунду — і вкладаю свою долоню в його.

Усередині я йду до вбиральні, змиваю сліди сліз, стираю туш. Мило пече шкіру, але інакше не виходить привести себе до ладу.

Арсен чекає в коридорі.

Ми повертаємося до зали, тримаючись за руки. Я майже ні на кого не дивлюся. Чую мамин полегшений видих, шепіт гостей. Я роблю крок за кроком, вдих за видихом — тримаюся за його долоню, як за рятівне коло.

Він стискає мою руку, коли мені стає надто важко. Коли стіни тиснуть, коли звучить промова. Коли знову хочеться втекти. Я майже не дивлюся на Арсена, бо уявлятиму іншого а це не чесно щодо до нього. Він теж іде на поступки. Заради мене й дитини.

Коли нам подають обручки, мої руки тремтять так сильно, що я ледь не впускаю його кільце на підлогу. Виходить не з першого разу.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною. Можете поцілувати наречену.

Ці слова звучать як постріл.

Арсен нахиляється до мене. Я завмираю, дивлюсь кудись убік, не в силах підняти очі. Усі погляди спрямовані на нас. Я затамовую дихання й чекаю неминучого. Серце б’ється, мов сполохана пташка. Арсен бере моє обличчя в долоні й торкається губами моєї щоки. Легко, обережно.

З горла виривається схлип.

— Дихай, Алісо, — просить він.

І відпускає.

І я полегшено видихаю вперше за весь день. Я дружина Княжинського, повірити не можу. Колись я про це мріяла, але це мав бути інший брат.

У мене немає часу зализати рани, пошкодувати про своє рішення, побути на самоті. До нас одразу підходять мої батьки.