Розділ 13

Я прокидаюся ще до світанку. У кімнаті так тихо, що я чую цокання годинника на стіні. Кожен удар відбивається десь під ребрами. До горла підкочується нудота. Я прикриваю очі і мовчки лежу, скрутившись калачиком на ліжку.

Сьогодні воно вже не буде моїм. Сьогодні я вийду заміж і назавжди поїду з батьківського дому. Не про це я мріяла. Не так.

Я хотіла вийти за Назара, а натомість буду дружиною іншого. Того, кого не кохаю. Того, хто ніколи не зможе замінити ту порожнечу всередині після жахливої втрати. По щоці скочується перша сльоза і я остервеніло витираю її долонею, щоб ніхто не побачив.

Нікому не потрібні мої сльози, мої переживання, мої бажання. Нікому — крім мене самої. Та я теж змушена з цим миритися, наступати собі на горло, робити те, що не хочу. Бо не бачу іншого вибору.

Він, звісно, є... але я настільки слабка, що не в силах взяти відповідальність за себе, не те що за малюка. Одна я не впораюся. Не зможу. Не випливу в бурхливому морі під назвою життя. Мені навіть не дають попрощатися з уявною свободою — бо я з-під опіки батьків потраплю в інші руки. Чужі.

Метушливі голоси долинають з коридору. Чиїсь руки висмикують мене з ліжка. Я, мов слухняна лялька, корюся і, зціпивши зуби, терплю.

Мама найняла майстрів, щоб усе було ідеально. А я не хочу ідеально. Я не хочу...так. Мене боляче смикають за волосся, розчісують, крутять локони, вкладають, тикають шпильки у зачіску, — а мені здається, ніби вганяють отруйні стріли в моє обм’якле тіло. Кожна відгукується болем у серці.

Фарбують обличчя, вії, очі, губи. Показують, яка я “гарна” у дзеркало. А мені хочеться плюнути у власне відображення і стерти цю помаду одним рухом. Розмазати її по обличчю. Я не хочу бути гарною Не для нього.

Моя сукня рваними клаптями лежить біля ніг, ніби її хтось порізав на шматки. Я заплющую очі, стискую пальці в кулаки і видихаю. А коли розплющую — білий шовк струменіє на вішаку. Примарилося.

Стою, немов манекен. Піднімаю руки вгору, поки на мене її одягають. Хочеться крикнути: я можу сама. Та обережні погляди кажуть інше — ні, не можу. Всі бояться, що я втечу. А я сама не знаю, чи хочу.

Дають сісти в машину і везуть до РАЦСу. На нас чекає нікому не потрібна церемонія, окрім моїх батьків.

— Ти така гарна, моя доню, — шепоче мама схвильовано.

Я кривлю губи в посмішці і відвертаюся до вікна. Це занадто. Хіба вона не бачить? Хіба нічого не розуміє? Рука на мить ковзає по животу. Ще нічого не видно, але всередині мене вже б’ється інше серце. Хіба я теж колись стану такою? Глухою до почуттів власної дитини...

Машина зупиняється. Я виходжу — і ноги тремтять так, ніби я й кроку не зможу ступити. Піднімаю голову і бачу Арсена. Його погляд б’є під дих. Очі холодні, крижані. Жодної усмішки. Зібраний, серйозний. Як робот. Не здивуюся якщо і серце у нього механічне.

Він не один. Поруч якийсь чоловік і дівчина. Можливо, свідки. Я навіть Єву не запросила. Не змогла. Забракло духу. До зали заходять інші люди. Я не знаю їх. Очевидно, це друзі батьків. Для чого вони тут? Подивитися виставу? Як бідну дівчину видають заміж без любові...

Ми проходимо всередину. І нам перегороджує шлях Княжинський зі своїми друзями. Батьки кивають і проходять до зали очікування.

— Алісо познайомся, це Богдан — мій друг.

Він вказує на чоловіка років тридцяти, усміхненого шатена з теплою, приємною посмішкою і карими очима.

В яких відчувається бодай щось, не те що в інших.

— А це Агата, моя... — він робить паузу.

— Його секретарка, — спокійно каже дівчина.

Вона елегантна. Зібрана. Добре тримається. Саме така, як і має бути поруч із таким чоловіком.

— Приємно познайомитися, — видавлюю посмішку.

Вони залишають нас.

— Хвилюєшся? — питає Княжинський.

— А тобі яке діло? — піднімаю підборіддя.

— Вигляд такий, ніби от-от впадеш. Може, присядеш?

— Ні, дякую. Я хочу швидше закінчити з цим.

Його губи стискаються в тонку лінію.

— Алісо...

Його перебиває моя мама, яка схвильовано підходить до нас.

— Арсен, а де батьки? Вони що, запізнюються?

Обличчя Арсена на мить перекошується — ніби від болю. Він відводить погляд, а потім каже сталевим тоном:

— Їх не буде.

— Як не буде?! — мама хапається за серце. — Це ж не правильно!

Тато підходить і кладе їй руки на плечі.

— Ларо, заспокойся. Впораємося і без них.

Він відводить її вбік.

— Вибач, за батьків... я не зміг їх вмовити.

— Нічого. Я їх розумію.

Мені теж нестерпно тут бути.

— Ти готова?

Він протягає руку. Я дивлюся на неї. Довго. І розумію, що відповіді в мене немає.

Я вкладаю свою долоню в його. Він міцно стискує мої пальці. Паніка різко тисне з усіх боків. Гості заходять до зали. За ними — батьки. Хтось дає мені в руки букет нареченої. Кремові троянди. Починає лунати музика. Ми маємо зайти. В голові шумить. Я роблю крок. І раптом розумію...що не можу.

Як ви вважаєте, Аліса вийде за Княжинського? Чи все ж таки наважиться втекти? Пишіть свої думки в коментарях.