Розділ 12

Якщо б я знала, що час спливатиме так швидко, то попросила б більше ніж два тижні. Але, звісно,Арсен на це не погодився б. Він хоче якнайшвидше закрити це питання і жити далі своїм життям, наскільки це можливо.

Батьки були засмучені, що все пішло не за планом. Я навіть не впевнена, що Княжинські прийдуть на церемонії розпису. Якщо чесно, я взагалі не хочу цієї церемонії, та батько з мамою наполягли на цьому. Вони хочуть бути присутніми. Єдина донька виходить заміж.

Ми з мамою йдемо до торгового центру обирати сукню. Я, скориставшись нагодою, купую зручні речі, щоб не видно було живота й було комфортно ходити на навчання. З кожним днем це стає важче й важче. То до туалету постійно хочеться, то спати, то поперек ниє.

— Алісо, можливо, краще підемо до салону весільних суконь? Ти повинна бути гарною.

— Ні, — стою на своєму.

— Але як же так?

— Ми оберемо звичайну сукню. Та й взагалі я і в джинсах можу піти.

— Ніяких джинсів. Тільки сукня.

Я знову переміряю кілька десятків варіантів і зупиняюся на шовковій сукні міді білого кольору. Була думка обрати чорну, щоб позлити Княжинського, але б мені ніхто не дозволив. Та й після того, як він мене підтримав, не дуже хочеться плювати в колодязь. Не те щоб я змирилася...Просто намагаюся адаптуватися до цього театру абсурду.

Потім купуємо взуття на незручних підборах, які я більше нікуди не вдягну. А коли випадково потрапляємо до дитячого відділу, я завмираю. Мама теж спантеличена.

— Ходімо, нам ще треба багато чого купити, — торкається моєї руки.

Я кілька секунд мовчу.

— Я хочу подивитися.

— Вам щось підказати, — підходить консультантка.

— Ні, ні, ми самі, дякую.

Вона посміхається і йде, а мама розгублено рушає за мною.

Очі розбігаються. Від маленьких фатинових суконь, черевичків, підгузків, пляшечок. Поняття не маю, як усім цим користуватися. Я ж навіть про вагітність і пологи нічого не знаю. Треба буде переглянути кілька роликів на Ютубі. Скільки чого потрібно, яких розмірів. Я навіть ще не знаю, хто у мене буде — хлопчик чи дівчинка.

Але рука сама тягнеться торкнутися дитячих речей. Боді, чоловічки, льолі, повзунки. Як усього багато і як у цьому розібратися.

Тримаю в руках маленьку сукню-боді, на якій зображені квіти.

— Алісо, купувати одяг до народження дитини не можна.

— Чому? — питаю спантеличено.

— Прикмета така.

Я хмикаю.

— А коли ж його купувати?

— Коли ти будеш в пологовому, ми або твій чоловік придбаємо все що потрібно.

Сумніваюся в цьому. Якщо я загубилася в розмаїтті речей, то що казати про Арсена. Тим паче йому взагалі байдуж, бо це не його дитина.

— Як ви будете знати, що мені потрібно?

— Напишеш список.

— А якщо мені щось не сподобається?

— Не кажи дурниць, — махає рукою мама.

Але ж це неправильно. Я хочу сама обирати. Це ж так зворушливо. Торкатися пелюшок, пледів, уявляти свого малюка. Яким він буде. Обирати ліжечко, візочок. Для мене це все незвичне, нове, хвилююче.

— Ходімо, нас уже тато зачекався.

— Добре.

Я розчаровано зітхаю і плетуся позаду. Але потім беру з полиці маленькі білі шкарпеточки й іду до каси. Відкриваю гаманець і дістаю все, що там є. На шкарпеточки якраз вистачить. Кладу свою покупку в кишеню. Усередині душать сльози. І я обіцяю собі, що стану на ноги, щоб ніколи не бути залежною від інших людей. Ні від їх грошей, ні від їхньої думки.

Та не все так легко. На навчанні я стаю все більш розсіяною, думки про заміжжя вганяють мене в паніку. Змушують серце битися частіше й перекривають дихання. Я не знаю чи зможу зважитися на цей крок. Хочеться з кимось поділитися, виговоритися. Хочеться розказати все Єві, навіть якщо вона не зрозуміє. Та щойно я відкриваю рот, усі слова застрягають в горлі, і я вперто мовчу.

Ввечері до мене приїздить Арсен, щоб перевезти частину речей до себе і показати мені житло. Я до останнього сподівалася, що ми не будемо жити разом. Наївна. Мріяла, що він орендує мені будиночок біля моря. Приїздитиме раз на місяць, привозитиме підгузки та іграшки дитині. І на цьому його допомога закінчиться. Але все буде не так. І хоч він казав, що і пальцем мене не торкнеться, жити з чужим чоловіком під одним дахом якось дико і не комфортно. Нам доведеться постійно бачитися, спілкуватися, проводити час разом. Це як сусіди, яким доводиться терпіти одне одного. Сподіваюся, він не приводитиме до цієї квартири своїх жінок. Цього я не витримаю. Це буде вже занадто.

— Ти можеш переїхати раніше, не обов’язково чекати весілля, — каже Арсен.

Ця пропозиція змушує мене поперхнутися власною слиною.

— Ні, я краще почекаю.

— Як хочеш, — знизує плечима.

— Ти впевнений, що жити разом це хороша ідея?

Він дивиться на мене довгим поглядом.

— Я вже ні в чому невпевнений. Ходімо, — кладе мені року на поперек, підштовхуючи.

Його дотик обпікає, і я відсторонююся. Не хочу, щоб він мене торкався. Арсен розуміє і прибирає долоню.

— Вибач.

Я мовчки киваю.

Квартира дійсно велика. У мене буде власна кімната й окремо дитяча. Зручна кухня. Простора вітальня. Кімнати не прохідні, що вже тішить. Але мене засмутило що ванна кімната одна. Спільна. Нам доведеться її ділити.

— Я вдома буваю нечасто. Тож не хвилюйся. Приходжу тільки ночувати.

— Ага, — кажу недовірливо.

— Цю кімнату облаштуємо під дитячу. Це був мій кабінет, але я можу працювати офісі, це не страшно. Вона світла і поруч з твоєю. Що зручно.

— Добре, як скажеш.

— Ми можемо зробити тут ремонт. Тобі ж подобається дизайн. Ось і можливість зробити все так, як ти хочеш.

Я вражено на нього дивлюся. У домі батьків мені навіть шпалери не можна було переклеїти.

— Ось сюди можна поставити ліжечко. А стіл приберемо. А ось тут крісло щоб зручно було годувати.

— Я нещодавно була в дитячому магазині, — розповідаю навіщось.