Розділ 11

Аліса

Я знаходжу своїх батьків у вітальні. Арсен відмовився заходити. А я не наполягала. Між нами поки перемир’я, не вважаю доцільним зараз смикати тигра за вуса. Він і так пішов на поступки, може й передумати.

— Тебе княжинський підвіз? — питає батько.

— Так.

— Чому не зайшов?

Знизую плечима.

— Не схотів.

— Може ти не запросила.

— Запросила. Він відмовився.

— Треба було краще просити, — давить поглядом.

— Ну то й сам запрошуй.

— Не сваріться, — просить мама. — Давайте влаштуємо сімейну вечерю і запросимо Княжинських. Там і обговоримо всі питання.

— Це погана ідея, — кривлюся.

— А я думаю хороша, — каже мама.

— Це має сенс, — погоджується батько.

А я йду до своєї кімнати і роздратовано грюкаю дверима.

Чомусь мені здається, що зашморг на моїй шиї затягнувся сильніше.

Наступного дня я чекала на Єву в коридорі. Наші лекції не перетиналися, тож поспілкуватися не було змоги.

— Привіт, мене чекаєш? — вона здивовано посміхається.

— Так, — кажу я й розглядаю носки своїх кросівок.

— Щось сталося? — запитує стурбовано.

— Ні, ні, просто хотіла пояснити...вчора...

— Алісо, не треба, я все зрозуміла.

Мене ніби облили крижаною водою. Як вона дізналася?

— Княжинський старший брат Назара, це нормально, що ви спілкуєтеся.

І тут до мене доходить, що Єва нічого не знає. З моїх грудей виривається полегшений видих.

— Так, він підвіз мене додому.

— У цьому немає нічого такого, тобі не варто хвилюватися, що подумаю я чи інші.

— Дякую, — кривлю посмішку.

Коли Єва дізнається правду, вона так не вважатиме. Але зізнатися зараз я не можу. Вона відвернеться від мене. А мені як ніколи потрібна підтримка.

Після пар за мною знову заїжджає Арсен. Але паркується вже не біля університету, за що я йому вдячна. Ми завозимо довідку й обираємо дату розпису. Все відбувається швидко, механічно. Ніби ми просто підписуємо ділову угоду. Без емоцій. Без почуттів.

При вході в ювелірну крамницю я трохи впираюся, але потім змушена погодитися. Добре. Як скажеш. Тільки давай швидше. Переміряю все, що мені пропонують, і прошу Арсена обрати на свій смак. Мені байдуже, яку обручку носити. Навіть якби вона була з дроту. Це не має жодного сенсу, жодного значення для мене — просто шматок металу.

Княжинський підтискає губи, але робить вибір. Я навіть не дивлюся, що він обрав, просто стою поруч і порожнім поглядом розглядаю вітрини.

Поки мені на очі не потрапляє кулон: золотий, округлої форми, на якому зображені мама і дитина й маленьке сердечко посередині з камінцем.

— Хороший вибір, — каже консультант.

— Він дуже милий.

— Хочете приміряти.

— Ні, не варто.

Княжинський дивиться мовчки, ніби сканує мене поглядом

— Ходімо?

— Так, звісно.

Ми йдемо на вихід. І доводиться ще пів години терпіти його присутність, бо він відвозить мене додому. Його надто багато в моєму житті.

— Це так дивно...

— Що саме? — питає Арсен.

— Обирати обручки з тобою, а не ...

Різко замовкаю.

— З Назаром... — закінчує він, а його очі сповнені смутку.

— Так.

— Ніколи б не подумав, що я робитиму це з дівчиною брата, — він гірко посміхається.

— Я теж, не думала, що це буде хтось інший, а не він...

Відвертаюся. Очі печуть, повітря не вистачає.

Арсен теж мовчить, і ця тиша ніби гробова.

— Твої батьки запросили нас завтра на вечерю, — каже він біля моїх воріт.

— Так, знаю.

— Тоді до завтра.

Я киваю і заходжу до будинку. Батьки ще не знають дату розпису і про те, що ми подали заяву. Скажу їм, мабуть, уже за вечерею. Сподіваюся, що все пройде добре.

Та весь наступний день я не можу знайти собі місця. Я навіть змушена пропустити заняття в університеті через погане самопочуття. Через хвилювання і нерви нудота посилюється, і я цілий день просто лежу в ліжку, аж поки до кімнати не заходить мама.

— Алісо, ти ще не перевдягнулася? Скоро гості приїдуть.

Вона цілий день метушилася на кухні, а я навіть не змогла встати і допомогти. Простіше було б замовити їжу, та мама хотіла зробити все сама. Не розумію, заради чого стільки зусиль.

Я відкриваю шафу.

— Тільки не джинси, — попереджає вона.

— Вдягни сукню.

Я закочую очі. І знову не слухаюся. Але все ж іду на поступки й вдягаю чорні штани і білу сорочку. Штани трохи тиснуть на живіт. І хоч ці зміни зовнішньо ще непомітні стороннім, я відчуваю, як збільшилися мої груди, як покруглішало обличчя. Треба все ж таки піти з мамою по магазинах. Не заради себе — заради малюка. Не хочу створювати собі дискомфорт незручними речами. Мамі буде приємно, а мені простіше скористатися батьківськими грошима, ніж грошима майбутнього чоловіка. Скоро я буду повністю від нього залежати, і ця думка змушує здригнутися.

Я спускаюся вниз, і мама невдоволено цокає язиком.

— Алісо!

— Перевдягатися не буду.

Вона хоче щось заперечити, але простір пронизує звук вхідного дзвінка.

Витираю спітнілі долоні об штани і завмираю посеред вітальні. З батьками Назара я знайома, але як його дівчина, а не наречена його брата. Тим паче нав’язана. Я не знаю, як вони це сприймуть і чи приймуть мене.

Першим, що я бачу, це очі Арсена. В них холодний спокій. Він сухо киває і вручає мамі й мені квіти. Червоні троянди. Я дякую і йду на пошуки вази, відтягую час, щоб не вітатися з його батьками. А коли повертаюся — всі вже сидять за столом.

Я ввічливо вітаюся і займаю вільне місце біля Арсена. Стиснувши пальці в кулаки, сідаю на стілець.

Повітря аж дзвенить напругою. Здається, між нашими родинами пробігла чорна кішка. Я вважаю цю вечерею зайвою і недоречною, та мої батьки так не думають і намагаються всіма способами зав’язати розмову. Та Княжинські сьогодні не багатослівні. Нащо тоді прийшли?

— Пригощайтеся, я сама готувала, — посміхається мама.

— Дякую, ми не голодні, — каже батько Арсена.