Розділ 10

Аліса

Дні тягнуться як перед вироком. Сповіщення телефону я сприймаю як невидиму загрозу, але все ж відкриваю повідомлення з незнайомого номеру.

«Заберу тебе після пар, не забудь паспорт»

Телефон випадає з рук і по ньому розповзається велика тріщина.

От чорт. Новий мені не куплять.

Я піднімаю його з підлоги і з полегшенням видихаю. Працює. Чорти б побрали цього Княжинського. Мене трусить і злегка нудить, але я все ж таки проштовхую в себе шматочок сендвіча й запиваю соком.

Навчання трохи відволікає мене від сімейних проблем. Точніше, відволікає Єва, з якою ми швидко здружилися. Я не розповідаю їй подробиць свого особистого життя, та й вона в душу не лізе. Ми вітаємося при зустрічі й спілкуємося, коли є вільний час.

Так було й сьогодні. Ми сидимо разом на спільній лекції.

— От дідько, ручку забула, — вигукує Єва.

— У мене є запасна.

Я тягнуся до сумки, і мій погляд чіпляється за паспорт, який я недбало кинула з ранку. Усі фарби ніби сходять з мого обличчя. Ще одне нагадування про те, що все це не страшний сон. І майбутнє заміжжя не минуче.

— Тобі погано? — Єва помічає, як тремтять мої руки.

— Ти здається, зблідла. Токсикоз? — шепоче вона, щоб інші не почули.

— Ні, усе нормально. Так іноді буває. Тримай.

Я простягаю їй ручку.

— Дякую, ти мене виручила.

Я ледь помітно посміхаюся.

Пари минають швидко, а я молюся, щоб час тягнувся, як гума. Я згодна сидіти скільки завгодно в цій душній аудиторії, аби тільки не бачити Княжинського. Та час і доля невблаганні. Ми з Євою виходимо надвір, і я бачу, як біля університету паркується авто Арсена.

О Боже, тільки не це.

Я навіть не подумала, що йому спаде на думку приїхати сюди.

Усі погляди спрямовані на нього. Хтось перешіптується, хтось показує пальцем.

— Це що, Княжинський-старший? — вражено питає Єва.

— Так, — закочую очі.

— Він іде до нас.

Тільки цього не вистачало.

— До зустрічі.

Швидко прощаюся з Євою й перехоплюю Княжинського на півдорозі.

— Ти що, зовсім здурів? Навіщо ти прийшов до університету.

— І тобі привіт, — він кривить усмішку.

Я лише роздратовано пирхаю й впевнено крокую до його машини, щоб ніхто не встиг нічого подумати. Але вже пізно. Усі дивляться на нас. І моя нова подруга теж. Треба буде їй все пояснити. Авто зривається з місця, і я полегшено видихаю.

— Я не хочу щоб нас бачили разом, — несподівано випалюю.

— Ми скоро одружимось, Алісо. Нас бачитимуть разом.

— Так, але не зараз.

— Це нічого не змінить.

— Для тебе можливо, ні. Але я не хочу пліток.

— Хіба тобі не байдуже, що скажуть люди.

Я роздратовано зітхаю й відвертаюся до вікна.

— Паспорт узяла?

— Ні, забула, — закочую очі.

— Покажи.

— Ти знущаєшся?

Він мовчки дивиться на мене.

Я чортихаюся, розстібаю сумку й показую її вміст.

— Задоволений?

Та погляд Арсена спрямований на на документи, а на мій розбитий телефон.

— Що з телефоном?

— Розбила.

— Ясно.

Він знову зосереджується на дорозі, а я крадькома його розглядаю.

Його біла випрасувана сорочка і дорогий годинник, добре контрастують із моїми поношеними джинсами та широким худі. Вбрання для РАЦСу я підбирала нашвидкоруч.

Та Княжинському, здається, байдуже в чому я буду, навіть якщо це мішок з-під картоплі. Головне — щоб не пручалася і робила так, як він хоче.

— Ти повернулася до навчання? Це добре.

Я його ігнорую.

— Ти сьогодні мовчазна.

Знизую плечима.

— Мене насильно видають заміж, отже, мої думки нікому не цікаві.

— Це не так, — втомлено каже Арсен, потираючи перенісся.

— Так і ти це знаєш.

Він кілька секунд мовчить.

— Алісо, якщо ти справді не хочеш цього шлюбу, скажи про це батькові. Я не тримаю тебе силою.

Я свердлю його поглядом.

— А якщо я кажу, а мене не чують?

Я не чекаю його відповіді, відчиняю дверцята, виходжу з авто й голосно грюкаю ними, щоб хоч трохи його позлити.

На порозі РАЦСу я застигаю, мов статуя. Я боюся, що ось-ось відчиняться двері й на мене вискочить наречена в пишній сукні. І всі дивитимуться на мене так, ніби я випадково сюди забрела.

— Ходімо, — Арсен бере мене за руку.

Я стою на місці.

— Мені що, тебе на руках занести? — дратується Княжинський.

Я ніби оживаю й роблю крок уперед, але відразу висмикую руку з його долоні.

Він лише стискає губи.

Я уявляла урочисту залу з квітами, а бачу звичайний коридор із білими стінами. Арсен штовхає двері одного з багатьох безликих кабінетів, і ми заходимо всередину.

На нас із легким осудом дивиться жіночка пенсійного віку, чаювання якої ми, схоже, перервали.

— Нам треба одружитися — без передмов заявляє Княжинський.

Вона переводить зацікавлений погляд із мене на нього.

— Усім треба. Взагалі-то в мене обід.

Арсен ігнорує її слова й сідає в крісло біля столу. Я ж продовжую стояти посеред кабінету, як бідна родичка.

— Ви не зрозуміли. Одружіть нас.

У мене мало очі не лізуть з орбіт від такої нахабності.

Жінка лише фиркає.

— Дивись який швидкий. Спочатку заповніть заяву й оберіть дату весілля.

Вона кладе перед ним бланк.

— Сідай, чого стоїш? — звертається до мене.

Я слухняно опускаюся на стілець і починаю теребити ремінець сумки. У мене навіть долоні спітніли.

Арсен пробігається поглядом по документу.

— І коли нас розпишуть?

— Там же написано. Через місяць.

— Ні, — він хитає головою. — Нам треба раніше.

— Вагітна, чи що? — не дуже тактовно питає жінка.

— Так, — тихо відповідаю я й хочу провалитися крізь землю.

— Довідка є?

— Яка? — блимаю очима.