Розділ 9

Арсен

— Що там з одруженням? — питає батько. — Не передумав?

— Ні, — відповідаю твердо, без тіні сумнівів.

Ми сидимо в його кабінеті. Тато підписує папери, а я кручу ручку в руках.

Він піднімає очі.

— Дивись, щоб не пошкодував. Одружуватися на вагітній, ще й із чужою дитиною... — він кривиться...

— Це не чужа дитина. Це дитина Назара, — нагадую.

— Ти що, тест робив?

— Зробимо після народження.

Він хитає головою.

— А якщо вона тебе за дурня має?

— Це питання закрите, — піднімаюся з місця.

— Не боїшся, що якщо будеш таким норовливим, зніму з посади. І не бачити тобі компанії як свої вух. Я не подивлюся навіть, що ти мій єдиний спадкоємець.

— Не боюся, — кидаю виклик. — Як би хотів давно б це зробив.

Я забираю документи і збираюся на вихід.

— Мені теж уже набридло бути у тебе на побігеньках.

— Арсен! — кричить батько.

Та я лише голосно грюкаю дверима.

— Що, знову  посварилися? — питає мама у вітальні.

Я лише знизую плечима.

— Як завжди.

Вона криво посміхається.

— Арсен, — кладе мені руку на плече. — Може, батько правий? Не треба тобі цього одруження і цієї дівчини?

— Ця дівчина вагітна, мамо.

Мати відвертає обличчя.

— Хіба тобі не хочеться бавити онука? Дитину Назара?

— Я хочу щоб моя дитина була жива! — тихо говорить і робить ковток.

Я забираю з її холодних пальців келих.

— Досить, пити, так Назара не повернеш.

— Ні, але, можливо, я так швидше його побачу.

— Не говори дурниць, — морщуся.

Вона дивиться на мене порожнім поглядом, так ніби бачить привида. А потім розвертається і йде.

— Піду ляжу, голова болить.

Я виливаю вміст келиха в раковину.

І йду з будинку. У мене теж болить голова. Тріщить. Розривається навпіл.

Батьки, здається, загрузли у своєму горі. Я теж живий. Теж хочу пити, злитися та оплакувати. Натомість на мої плечі знову лягає тягар відповідальності: за чужий бізнес, за чужу дівчину, за своїх батьків. І хоч я давно не маленький, та здається ще трохи — і тягар обов’язків остаточно мене придавить до землі.

Прокотившись містом годину, я опиняюся біля будинку свої коханки. Точніше, с у дівчини, з якою я іноді проводжу час. Не пам’ятаю, коли востаннє я приїздив сюди. Мабуть, це єдине місце, де від мене нічого не очікують.

Тисну на дзвінок. Поки чекаю оглядаюся навкруги і думаю, якого чорта я роблю.

Я вже хочу розвернутися та піти, та двері відчиняються навстіж.

— Ого, які люди. Княжинський і без охорони.

Дана, як завжди при повному параді: у короткому червоному пеньюарі, темні локони розсипалися по плечах.

— Яким вітром?

— Що, навіть не впустиш?

Вона кокетливо намотує локон на палець.

— Заходь.

Облизує червоні губи.

— Ти завжди так гостей зустрічаєш? — кидаю погляд на її вбрання.

— Ні, я на тебе чекала.

— Ти ж не знала, що я приїду, — знімаю взуття і пальто.

— Жіноча інтуїція.

Я недовірливо хмикаю.

— Від мене йдуть, але завжди повертаються, — говорить пафосно і проходить на кухню.

Йду за нею. Мої брови здивовано підіймаються, коли я бачу гарно засервірований стіл: свічки, квіти, пляшку вина, фрукти та кілька видів сирів на тарілках.

— Ти чекала не мене, — констатую.

— Можливо, — знизує плечима. А потім лащиться, як кішка і муркоче на вухо:

— І що тоді? Ти підеш?

Кидаю погляд у вікно на вечірнє місто. Мені нікуди йти. Батькам я не потрібен, а вдома ніхто не чекає.

Дана притискається своїми губами до моїх, і я потроху відпускаю контроль. З нею легко зняти напругу. Вона знає як задовольнити чоловіка. З нею взагалі легко: розмовляти, не прикидатися, а потім на ранок їхати, ніби нічого не було. Без обов’язків, без вимог. Майже ідеальна жінка. Тільки не знаю, для чого їй я. Давно могла б послати і знайти собі когось постійного. Але скільки б разів я не зникав, я завжди повертався, а вона — завжди приймала.

У нас не стосунки. Просто секс і інколи дружні розмови.

— Підемо в спальню чи поїмо?

Вона намагається зняти з мене сорочку, але я зупиняю її.

— Давай краще вип’ємо.

Її очі округлюються.

— Це щось новеньке. За що будемо пити?

Дана сідає за стіл поки я розливаю червоне сухе по келихам.

— За моє весілля.

Настає тиша.

— Ти жартуєш?

— Ні.

Вона вихвачує з моїх рук келих і підносить до губ.

— Тоді я вип’ю до дна.

Я лише кривлю губи в посмішці.

— Хоч закусюй.

— Це вже не твої проблеми, — вона відводить погляд і кілька секунд замовкає.

Я теж роблю ковток.

— І хто вона? Я її знаю.

Я хитаю головою.

— Дівчина Назара, — слова ніби застрягають в горлі.

Дана присвистує...

— Неочікуваний поворот, тільки но був похорон, а вже весілля і з дів...

— Вона вагітна, — перебиваю.

Дивлюся то на Дану, то в стіну.

Докотився до того, що вже з коханкою обговорюю своє особисте життя і майбутній шлюб. Та мені й справді немає з ким більше поговорити. Якщо батьки не розуміють, що казати про інших...

— Від тебе? — обережно питає вона.

— Ні, у нас ніколи нічого не було. Від Назара.

— Тому ти хочеш одружитися?

Я Киваю.

— Я не хочу. Просто не маю іншого виходу.

Дана здригається, ніби від холоду.

— Це так дивно... ти ніби заміняєш брата, будеш спати з його дівчиною, виховувати його дитину...

ЇЇ слова б’ють точно в ціль. Саме цього я боюся найбільше — стати заміною Назару, жити його життям.

— Я не планую з нею спати.

Не те щоб я хотів ділитися подробицями... Просто нагадую собі, у що я вплутуюся.

— Тоді нашим зустрічам нічого не загрожує, — вона посміхається.

Я мимоволі теж.