Розділ 8

— Де ти була? — нападає батько з порогу.

— І тобі привіт, тату.

— Відповідай на питання.

— Хіба тобі мама не сказала?

— Досить сперечатися!

— Я була з Княжинським, — втомлено видихаю.

Його погляд миттєво змінюється.

— Що ви робили так довго?

— А тобі що з того? Ти ж сам мене йому “віддав“.

— Не мели дурниць. Ніхто тебе не віддавав.

— І його статки тебе теж не цікавлять?

Батько стискає щелепу і мовчить.

— Отож бо.

— Я просто хочу впевнитися, що з тобою все гаразд.

— Зі мною давно не все гаразд, тату. І вам байдуже до цього.

— Це не так, — його голос пом’якшується. — Ми з мамою хвилюємось і думаємо про твоє майбутнє.

Я дивлюся навкруги.

— І де ж мама?

— Пішла до подруги.

Розчарування в мені досягає піку.

— Так я і думала.

Я обминаю батька і піднімаюся сходами.

— Як ви ладите з Княжинським? — кидає він у спину.

Завмираю на сходах. Повільно обертаюся.

— Ніяк. Але ж ти не це хотів почути, правда?

Він роздратовано проводить рукою по чолу. А я швидко ховаюся в своїй кімнаті.

Майже без сил падаю на ліжко. Очі одразу знаходять наше фото з Назаром в рамці. Ми там усміхнені, щасливі. У грудях підіймається хвиля злості. Як він міг? Покинути мене, залишити одну. Зраду, мабуть, я б змогла пробачити, але з його смертю змиритися не можу.

Рамка летить у стіну, але, на диво, не розбивається. Лише глухий удар.

Я падаю назад на ліжко і мене накриває.

— Алісо, відчини негайно! — стукає батько. — У тебе все гаразд?

Я не відповідаю. Просто плачу до спустошення, до хрипів. Уперше так сильно за увесь цей час.

Що ти накоїв, Назаре?.. Тепер я змушена вийти за твого брата. Змушена виховувати дитину без тебе. Як ти міг? Я плачу над втраченим коханням, над розбитими мріями, мене сковують страх і невизначеність. Я не хочу заміж за Арсена, але у мене не залишається вибору.

Батьки мене не приймуть, не підтримають, а одна з дитиною без грошей я не витягну.

Це не життя. Це виживання. Що я можу дати дитині?

Це мій шанс, стати на ноги і піти як тільки буде змога. Я мушу це зробити, хоч би як важко не було прийняти це рішення.

Зранку прокидаюся розбитою. Очі припухлі, тіло ломить. Але я роблю те, чого від мене ніхто не очікує. Замазую синці консилером і їду до університету. Я не можу дозволити собі прогули. Мене просто відрахують. Я маю вчитися, хоча б заради диплома.

Розгладжую невидимі складки на спідниці, поки водій мене везе до місця призначення. Долоні пітніють так сильно, що майже лишають плями на одязі. Прикушую губу до металевого присмаку в роті. Коли авто зупиняється, я не виходжу одразу. Рвано дихаю кілька разів.

— Все буде добре, — посміхається наш водій.

— Угу, — киваю, і впиваюся нігтями в долоні так сильно, що лишаю півмісяці.

Повільно перебираю ногами, повісивши рюкзак на одне плече. Здається всі погляди спрямовані на мене, опускаю очі вниз. Хтось перешіптується, хтось говорить слова співчуття. Добре, що вони не знають про мою вагітність, а то б я не витримала. Деякі дивиться як на прокажену, і відвертають голови як тільки наші погляди перетинаються.

Ми навчалися з Назаром на одній спеціальності, і це робить моє перебування тут, нестерпним уже з перших секунд. Я блукаю переповненими коридорами, і як тільки бачу компанію, з якою постійно тусувався Назар, застигаю на місці. У нас не було спільних друзів, він був душею будь-якої компанії, а я — інтровертом. Я провадила час з його друзями, тільки заради нього. Тепер у нас не має нічого спільного.

Вони махають мені рукою.

— Алісо, Ходи до нас.

— Привіт, — ніяково вітаюся.

— Як ти? Давно не бачились, — каже Соломія, дівчина одного з друзів Назара.

— Так собі, — кривлю посмішку.

— Розумію, — дивиться співчутливо.

— Можливо приєднаєшся до нас сьогодні, на вечірці?

Вона що жартує?

— Ні, дякую, сьогодні не вийде, — намагаюся звучати без істерики.

— Шкода, — надуває губи Соломія і повертається до іншої дівчини.

Хлопці щось голосно обговорюють, дівчата перешіптуються і сміються.

А мені хочеться крикнути щосили.

— Як ви можете? Ваш друг загинув.

Та я продовжую стояти. Потім розвертаюся і не сказавши ні слова прямую до аудиторії.

Знаходжу вільне місце. Подалі від усіх. Від поглядів не сховатися, але й бути в епіцентрі я не хочу. Дивлюся на те місце де завжди сидів Назар, а я поруч із ним. Серце боляче стискається. Перша емоція — встати і піти. Зморгую сльози і змушую себе приклеїтися до стільця. Роблю вдих і видих. Я зможу, у мене вийде. Та коли паніка накочує хвилями, я починаю ніби задихатися. В цей момент на мою парту хтось ставить стаканчик з кавою.

— Привіт, біля тебе можна сісти?

Я розгублено киваю, але відмічаю що знову можу дихати.

— Давно не бачились, я Єва якщо пам’ятаєш?

На мене дивиться симпатична шатенка з хвилястим волоссям і карими очима. І поглядом, як в оленятка Бембі, що хочеться мимоволі посміхнутися, і я розслабляюся.

— Я Аліса.

— Знаю, ми на одному потоці. Ти постійно тусуєшся з тією компанією, — вона показує на друзів Назара.

— Вже ні.

— Я так і подумала. Вирішила, що тобі потрібна підтримка.

ЇЇ легкість і безпосередність вражають.

— Не завадить.

— Мені шкода твого...

— Не треба, — тихо прошу, — Мені ще важко...

— Розумію, можемо змінити тему.

— Дякую.

Ми раніше постійно перетиналися, але майже не спілкувалися. А зараз з малознайомою людиною мені комфортніше ніж зі своїми батьками. Подруг у мене немає, хлопця теж. Скоро буде чоловік, але я волію про це не згадувати.

Від запаху кави мої рецептори подразнюються, я жадібно дивлюся на неторканий стаканчик і ковтаю слину. Дуже сильно хочеться кави, аж руки сверблять.