Розділ 7

Лабораторія зустрічає нас стерильною холодністю і запахом антисептика. Усе тут білосніжне, і навіть сліпить очі, доводиться мимоволі примружуватися. Нас з Арсеном запрошують до кабінету і проводять консультацію.

Від нервів починаю колупатися в нігтях, а Княжинському хоч би що. Спина рівна, руки складені в замок. Здається, ще трохи — і він кинеться на лікаря. Але ні, це просто його ділова хватка. Уважно слухати співрозмовника і тримати все під контролем.

— Я ознайомився з вашою ситуацією. Вона дещо нестандартна, — лікар поправляє окуляри.

— Тобто ви хочете сказати, що тест на батьківство зробити неможливо? — удавано спокійно питає Арсен.

— Не зовсім так. Щоб провести тест на батьківство, нам потрібні рештки вашого брата. Тобто частина його ДНК.

Я втискаюся в стілець.

— Це неможливо, — емоційно вигукує Арсен, і я вперше за день бачу живу людину, а не механічного робота.

— Розумію. Є й інші варіанти.

— Наприклад?

— Можна зробити тест на спорідненість, де береться ДНК плоду і ваша, — він киває на Арсена.

— Цей тест точний?

— Абсолютно. Але відсоток точності залежить від методу. Вони бувають різні.

— Як відбувається цей аналіз, — подаю голос. Я не хочу зашкодити дитині. — Чи безпечно це для малюка?

Арсен кидає на мене короткий погляд. Ніби тільки зараз розуміє, що я не предмет інтер’єру, а жива людина.

— Є неінвазивні методи діагностики, — пояснює лікар. Візьмуть вашу кров і із неї виділяють ДНК дитини. Але цей метод не такий точний наприклад як інші.

— Тоді він нам не підходить, — одразу вирішує Княжинський.

— Я б рекомендував проводити більш точні тести вже після народження дитини. Це і безпечніше, і достовірніше.

— Нам треба зараз.

Мені хочеться стукнути його. Він не має права приймати такі рішення без мене.

— Тоді можу запропонувати амніоцентез.

— Щось звучить не дуже... — мене одразу бере сумнів.

— Ви праві. Це процедура, коли беруть зразок навколоплідних вод.

— Це що...будуть проколювати живіт? — здається всі барви разом залишають моє обличчя.

Ноги тремтять так, що якби я стояла — напевно впала б.

— Вводять тонку голку в порожнину матки. Насправді процедура контрольована, але є певні ризики...

— Ні, — перебиваю лікаря. — Я не згодна.

— Які саме ризики? — питає Арсен, не звертаючи на мене увагу.

Я стискаю підлокітники крісла так, що пальці біліють.

— Невеликий ризик ускладнень вагітності. І, в рідкісних випадках, загроза переривання. Саме тому зазвичай обирають менш травматичні методи.

— Але не факт, що це може зашкодити дитині?

— Ні. Але гарантій немає.

Я кладу руку на живіт.

— Я не хочу цього! — повторюю вже голосніше, раптом мене хтось почує.

Лікар переводить погляд з мене на Арсена.

— Ви порадьтеся. Я повернуся трохи пізніше.

Він виходить, і я залишаюся наодинці з тим, кого зараз найменше хочу бачити.

— Алісо, — починає він уже м’якше, — ризики невеликі. Не треба панікувати.

Я різко встаю і починаю ходити по кабінету. Княжинський підводиться слідом.

— Це не тобі будуть пробивати живіт голкою. Про дитину ти подумав? Чи якщо не твоя, то не шкода, — викрикую йому в обличчя. — Відправив би на аборт, якби термін дозволяв?

Він міцно стискає щелепи і цідить слова.

— Стеж за язиком.

— А то що? Примусиш зробити аналіз?

— Ти не справедлива.

З мене виривається короткий істеричний смішок.

— Я хочу захистити свого малюка.

— А я хочу бути впевненим, що це дитина мого брата.

— Моїх слів тобі недостатньо?

— Пробач, але ні.

Мені хочеться вчепитися в його самовдоволене обличчя.

— Ти відмовляєшся від процедур? Я правильно розумію? — він примружує очі.

Я важко видихаю і здуваюся ніби кулька, з якої викачали повітря.

— Арсен... будь ласка...

Я торкаюся його руки — і одразу відсмикую, ніби обпеклася.

— Я зроблю все, що ти скажеш. Але після народження дитини.

Він хитає головою.

— Я прошу тебе... Це дитина Назара, клянуся. Мені немає сенсу тобі брехати. Якби це було не так — я б змогла відмовитися від шлюбу з тобою. Але я не можу. Ти мене не відпустиш. І я не хочу так ризикувати.

Обличчя Княжинського непроникне. Я ковтаю клубок у горлі і розчаровано відвертаюся.

Його прохолодні пальці раптом торкаються мого обличчя й обережно розвертають мене до себе. В очах збираються сльози. Він витирає одну зі щоки.

— Не плач. Зробимо тест після народження дитини.

Він виходить, а я ще кілька хвилин приходжу до тями. Невже пожалів?

Між нами в машині панує гнітюча тиша. Я дивлюся у вікно. Мій шлунок зрадливо бурчить. Знову забула поїсти.

— Ти голодна? — звертає на це увагу Арсен.

А мені чомусь так соромно.

— Ні, — брешу прямо в очі.

Він недовірливо хмикає.

— У твоєму стані треба нормально харчуватися і спати.

— Ти що, мій лікар?

— Ні, просто цікавився.

Я здивовано відмічаю, що він паркує машину не біля мого будинку, а біля ресторану. Хочу заперечити, влаштувати істерику, але здоровий глузд бере вверх. Мені треба думати не тільки про себе.

Ми сідаємо за столик біля вікна. Ресторан надто шикарний, для такого вигляду як в мене. Я іноді ходжу по таким закладам, разом з батьками, але вдягнута більш доречніше, ніж зараз. Почуваюся не в своїй тарілці. І хоч Арсен як і я виріс із золотою ложкою в роті, він почуває себе господарем ситуації, а я почуваю себе побитою собакою.

Відчуваю втому, синці під очима, розтріпане волосся. Мої улюблені джинси більше не здаються комфортним одягом. Тиснуть на живіт. Мабуть справді час подумати про одяг для вагітних. Та своїх грошей у мене немає, а просити у батьків не дуже хочеться.

— Вже вирішила, що замовлятимеш? — питає Арсен, намагаючись бути ввічливим.