Розділ 6

Аліса

З тривожного сну мене вириває нав’язливий стукіт у двері. Накриваюся ковдрою з головою, але це не допомагає.

— Алісо, відчини двері, — наполягає мама.

Сонно плетуся до дверей. Що їй потрібно?

— Ну що таке? — бурчу невдоволено.

— Вдягайся. Княжинський приїхав.

Пульс тарабанить у скронях. Ця новина пробуджує сильніше, ніж холодний душ.

— Що йому потрібно?

— А я звідки знаю? — розводить руками мама.

— Можливо, він до батька? — хапаюся за останню надію.

— Сказав, що до тебе, та й батька вже вдома немає. Поїхав в офіс.

Розгублено продовжую стояти.

— Давай швидше, не затримуй гостя.

За мамою зачиняються двері, але щось усередині не дає мені послухатися. Обережно прочиняю двері, і перехиляюся через перила, щоб побачити його на власні очі. Переконатися, що це не сон.

— Чай, каву?— пропонує мама.

— Ні, дякую, — нарочито ввічливо відрізає Княжинський.

Він продовжує стояти посеред вітальні, як кам’яна статуя, схрестивши руки на грудях. Весь такий ідеальний у сірому діловому костюмі і дорогому взутті.

Щоб він не побачив мене в піжамі, плетуся перевдягатися. Вмиваюся холодною водою. Не роблю ні макіяжу, ні зачіски, просто проходжуся щіткою по волоссю й збираю неслухняні пасма в недбалий пучок.

Вдягаю те, що першим потрапляє під руку. Світшот вільного крою й улюблені джинси, заношені до дірок. Скільки б мама не наполягала на новому брендовому одязі, їй не вдається затягнути мене по магазинах. А те, що вона купує сама, так і висить у шафі з етикетками.

Я не хочу спускатися вниз. Наша минула розмова закінчилася не дуже приємно. Навіть уявлення не маю, навіщо він прийшов. Та ще й додому. Я сподівалася, що за ці дні, Княжинський передумає. Я ж сказала, що не згодна, але, скоріше за все, йому на це байдуже.

Не здивуюся навіть якщо він підніметься в мою кімнату й силоміць змусить вийти.

Тому спускаюся сама.

Як тільки ми зустрічаємося поглядами, у мене йдуть мурахи по шкірі. Його погляд крижаний, пробирає до кісток.

— Алісо, — киває на знак привітання.

— Навіщо ти прийшов, Арсене? — одразу нападаю.

— Алісо, будь ввічливою, — кривить губи мама й робить ковток чаю.

— Залиште нас на одинці, — не просить, а наказує Арсен.

Мама відкриває і закриває рот від такої нахабності, але швидко бере себе в руки. З мого горла вилітає тихий смішок. Самі хотіли такого зятя. Тепер мучтеся.

— Так, звичайно, — мама кидає розгублений погляд на мене.

Я шепочу губами: «Іди».

Я його не боюся. Ну що він мені зробить? Не повезе ж одразу до РАЦСу? Сподіваюся.

Демонстративно сідаю на диван, закидаючи ногу на ногу.

Він продовжує стояти.

— Може присядеш?

Арсен дивиться здивовано. Не очікував гостинності? А я просто залишаюся ввічливою, хоч це і коштує великих зусиль.

— Якщо ти готова, поїхали, — одразу командує.

— Куди?

— У клініку.

— Я ж сказала, що не поїду! — стою на своєму. — Можу показати результати аналізів, УЗД

— Це було не прохання!

Це був наказ.

— Ні.

Ми схрещуємося поглядами.

— Алісо!

Він тисне на мене, промовляючи моє ім’я. Не відводить погляду, і я здаюся. Моєї витримки вистачає ненадовго. Він сильніший.

Починаю метушитися.

— Гаразд.

Княжинський ледь помітно посміхається, але ця посмішка так швидко зникає, що, можливо це мені просто примарилося.

Кажу мамі, що скоро повернуся. Вона схвильовано киває. А я не розумію такої реакції. Вони ж самі наполягають на цьому шлюбі. Що не так? І ні, це не означає, що я змирилася. Просто треба прикинутися згодною, щоб була змогу втекти від хижака.

Коли підходимо до авто, у мене починається паніка. Я думала, нас відвезе його водій. А натомість ми будемо наодинці в замкнутому просторі.

Кидаю розгублений погляд на Арсена. Але йому байдуже.

— Сідай у машину.

Я виконую його наказ і нарочито голосно грюкаю дверима. Арсен навіть бровою не веде. Авто зривається з місця, повітря між нами здається наелектризованим, боюся навіть вдихнути і сильніше втискаюся в крісло. Ми їдемо мовчки. Княжинський час від часу кидає на мене короткі погляди, я ж його ігнорую.

— Чому ти не навчанні? — цікавиться він.

А я механічно повертаю голову в його сторону, здивована, що він узагалі заговорив.

— Не бачу в цьому сенсу.

— Чому? Не цікаво?

— Навіщо ти питаєш?

Він стинає плечима.

— Просто. Щоб підтримати розмову.

Не знаю чому, але я кажу йому правду.

— Це не та спеціальність, яку б я хотіла отримати.

І це дійсно так. Це батько змусив мене вступити на фінанси.

— А чим би ти хотіла займатися?

— Не знаю... Можливо, дизайн... Батько все одно не дозволить кинути університет...

— Тому ти хочеш, щоб тебе з нього вигнали? — кривить губи в посмішці.

Я теж мимоволі усміхаюся.

— Гаразд, розкусив.

— Але ж можна змінити спеціальність, не обов’язково кидати університет.

— Який у цьому сенс? — дратуюся. — Я скоро народжу дитину, мені буде не до навчання.

— Але ж це неправильно, Алісо. Навчатися потрібно в будь якому випадку як і здобути професію.

— Ти звучиш як мій батько.

Його чоло прорізає зморшка.

— Я не твій батько. Я твій майбутній чоловік і не бачу причини не навчатися, можна взяти академічну відпустку або найняти няню.

— Чудово! Я з одного рабства потрапляю в інше.

Він невдоволено стискає губи і я відвертаюся до вікна, показую, що розмова закінчена. Якого біса він вирішує щось замість мене? Я сама розберуся зі своїм життям. Я ще більше не хочу за нього виходити. Тиран і диктатор.

Коли під’їжджаємо до клініки, я напружуюся. Це не той заклад де я була раніше — інший. Отже, він не довіряє. Арсен не відчиняє двері — я виходжу сама. Він іде попереду, а я плетусь позаду. Навіть не озирається. Не боїться, що я втечу. Дуже самовпевнено.