Розділ 5

Арсен

Не знаю, з якого моменту моє життя звернуло не туди. Можливо, після смерті брата, а можливо, тоді, коли я став іграшкою в руках батька. Ідеальний син, слухняний, відповідальний, старший. Той, який постійно щось винен. Від якого постійно щось очікують. На якого хочуть рівнятися. Але він іноді не витримує цього тягаря. Бути першим, кращим, покірним.

Як тільки з моїх вуст злітають слова про одруження, батько одразу дає зрозуміти виразом обличчя, що він не згоден. Та я не звик відступати. Витримую несхвальний погляд тата, задираючи підборіддя вгору.

— Арсене, ти робиш помилку, — каже батько.

Він ніби проявляє турботу, показує, що я збився з дороги, а насправді тицяє в мене, немов у шкодливого пса. Ти можеш мене не підтримувати, тату, але я хочу приймати рішення самостійно.

Можливо, мною рухає обов’язок, можливо відчуття провини. Це я винен у смерті Назара, це мені тепер доводиться виправляти його помилки. Дитина ростиме без батька, а я цього дозволити не можу. І хоч усе в мені чинить спротив, я маю це зробити. Я повинен.

— Це благородний вчинок, Арсене, — розпливається в посмішці Левінський.

— Ви ж не думаєте, що я вам повірю на слово.

— Авжеж, ні. Усі докази надамо, обстеження, висновок лікаря.

— Я хотів би сам пересвідчитися. Довіряю тільки перевіреним людям.

— Авжеж, звичайно.

— Якщо це все, ви можете йти.

Левінський покидає кабінет. Я залишаюся з батьком наодинці.

— Що ти накоїв, Арсене? Нащо воно тобі?

— Захистив нас і компанію. Не боїшся що твій...друг, — випльовую це слово, — може нашкодити нам? Та й від його частки в бізнесі ти теж не відмовився б.

— Маячня, пусті погрози. Він нічого не зробить.

— Я так не думаю.

— У мене на тебе були інші плани. Ти мене розчаровуєш.

Криво посміхаюся.

— Ну вибач.

Він роздратовано махає рукою. А я згадую про папери які тримаю в руках, і кладу їх йому на стіл. Він навіть не дивиться. Відвертається.

— Підпишеш пізніше.

Він мовчить.

— Хіба тобі не шкода тієї дівчини? Вони все ж таки зустрічалися з Назаром. Планували одружитися.

— А хіба має бути шкода? Це Левінський хотів породичатися, я ж йому нічого не обіцяв.

— Але ж Назар кохав її. У тебе скоро буде онук чи онучка.

Батько фиркає.

— Що ти знаєш про кохання? Сьогодні є, а завтра не має.

— А як же дитина?

— Це ще довести треба, що вона його.

У мене ніби земля з-під ніг йде. Я навіть не подумав про це. Не засумнівався. Взяв на віру слова того, хто не виглядає дуже чесним. Але ж Аліса не така? Хоча я й гадки не маю, яка вона.

З батьком діалог не клеїться. Матері я ще не готовий повідомити новину. Точніше, вона може не сприйняти її, тож я їду додому.

Через кілька днів, після цієї розмови, Агата повідомляє що до мене прийшла гостя. Чомусь я не здивований. Прошу запросити її до свого кабінету. Сідаю в крісло й починаю перебирати папери, щоб чимось зайняти руки. Мені здається, що мій пульс б’ється швидше. Секунди тягнуться, мов гума. Тихий стукіт змушує коротко видихнути.

— Заходьте!

Двері відчиняється і до кабінету заходить Аліса. Очі перелякані. Волосся зібране у хвіст. Одяг висить, немов на вішаку. Вона здається такою маленькою в моєму кабінеті, що хочеться захистити її. Але очевидно дівчина не потребує захисту. Рішуче прямує до мене і кидає в обличчя:

— Я за тебе не вийду!

— І тобі привіт, Алісо. Проходь, сідай.

Вона задирає підборіддя і продовжує стояти.

— Ти знаєш моє ім’я? — піднімає брову. — Що ж, я втішена.

— Сарказм тобі не личить.

Аліса тільки хмикає і схрещує руки на грудях. Але голос її тремтить. Не така вже й смілива ця дівчинка. Більше здається хороброю, ніж я насправді.

— Навіщо тобі це треба, Арсене Романовичу? — демонстративно підкреслюю прірву між нами.

— Можливо ти все ж таки сядеш, — наполягаю на своєму.

Вона роздратовано пирхає. Але все ж таки сідає навпроти.

— Я теж не горю бажанням одружуватися!

Її очі спалахують.

— З тобою, — тихо додаю.

Здається, ще трохи — і вона кинеться на мене та роздряпає обличчя.

— Ну так не одружуйся! — вигукує.

— Не можу.

— Ну чому-у-у? — протягує літери немов ображена дитина.

Мимоволі усміхаюся. Уперше за ці дні. Вона як злякана тваринка. Викликає у мене різні емоції: обійняти, захистити, заспокоїти. Вона втратила коханого чоловіка. Чекає від нього дитину. Звісно, Аліса не хоче за мене заміж. Я б здивувався, як би це було по-іншому.

— Ти ж мене не знаєш, Арсене. Ти завжди мене ігнорував, майже не спілкувався з нами.

Я втомлено потираю перенісся.

— Навіщо цей шлюб? Скажи моєму батькові що ти передумав.

— Ні, — хитаю голово. — Це він наполягав, щоб я одружився на тобі. Він погрожував змішати мою родину з брудом. Я просто хочу захистити честь сім’ї, ім’я Назара. Я роблю це заради брата.

— Батько не міг такого зробити, — каже ошелешено Аліса.

— Та невже?

— Я відмовляюся. Я не хочу цього, — вона трясе головою.

— То скажи йому сама.

— Він і слухати не хоче. Якщо я не вийду за тебе, погрожує вигнати мене з дому, — її нижня губа тремтить. А мої пальці стискаються в кулаки.

— Це жорстоко з його боку.

— Якщо ти відмовишся, він нічого мені не зробить, — вона кусає губу, — напевно.

— Сумніваюся, — примружую очі. — Я не буду так ризикувати.

— Але навіщо це тобі, Арсене? Що ти з цього матимеш?

А дійсно що?

— Це мій обов’язок. Обов’язок перед братом — виховувати його дитину як свою.

Вона нахиляється вперед і промовляє прямо в очі:

— А якщо це не його дитина?

Вона бреше чи це правда?

— Тоді зробімо тест ДНК. Щоб остаточно все з’ясувати.

Аліса розуміє, що загнала себе в пастку.

— Ти мені не віриш?