Розділ 4

Аліса

Справжнє божевілля почалося після того, як я розкрила батькам правду. Мама одразу розповіла батькові. Від ледь не рвав на собі волосся від гніву. Кричав. Злився. Називав мене легковажною дурепою. А я просто стояла і мовчала. Байдуже, що вони думають про мене, вже нічого не змінити.

— Як ти могла Алісо? Що ти наробила? — свариться батько

Я лише знизую плечима.

— Який термін? Ти ходила до лікаря? — засипає питаннями мама.

— Ще ні.

Вони дивляться до мене з недовірою.

— Я робила тест. Він позитивний, — щоки миттєво спалахують. — І місячних уже давно немає.

— Наскільки давно, Алісо? — хвилюється мама.

— Кілька місяців, — тихо додаю.

— Чим ти думала? Де були твої мізки? — знову вибухає батько.

— Чому ти одразу не сказала? — удавано м’яко питає мама.

— Я боялася. Думала якось владнається.

Батько лається. Мати важко зітхає.

— Ти вже не маленька, Алісо, невже ти справді думала, що все саме розсмокчеться?

Мама дивується моїй наївності. А я продовжую вперто мовчати.

Насправді я нічого я не думала. Мені лише двадцять. У мене все життя попереду. Я злякалася, коли побачила дві смужки. Це моя перша вагітність. Я просто розгубилася.

— Назар знав?

Я хитаю головою.

— Я не встигла сказати...

Горло стискає спазм. Це перший раз коли мені хочеться плакати не через його смерть, а через те, що я не знаю, що робити далі. Я хотіла йому сказати тисячу разів, але ми тоді посварилися. Він почав на зло крутити з іншими дівчатами, а я... була надто горда, щоб переступити через себе.

Боялася, що він відштовхне. А зараз шкодую, що не встигла сказати. Він мав право знати, що у нього буде дитина. Можливо, це щось змінило б. Ми разом би прийняли рішення. Якою ж я була дурною.

А тепер у мені росте нове життя, до якого я абсолютно не готова. Несвідомо накриваю рукою живіт. Цей рух інстинктивний і не лишається непоміченим.

— Збирайся, поїхали до лікаря, — каже мама. — Можливо, ще можна зробити аборт.

Я відсахуюся, ніби від ляпаса. Від неї я такого не очікувала.

— Я не хочу... не хочу аборт, — голос  звучить перелякано.

— А що ти хочеш? Бути матір’ю-одиначкою? — різко випльовує батько.

— Я ... не знаю...

Слова губляться. Хочеться замкнутися у себе в кімнаті, і просто перечекати цю бурю. Але я розумію — буря не закінчиться.

— Поїхали Алісо, — наполягає мама.

Я покірно йду за нею. І в якийсь момент відключаюся. Це відбувається не зі мною. Це якась інша дівчина. Чужа.

До клініки ми добираємося ввечері. Приватна. Сучасна. У таку не потрапити без попереднього запису. Але все вирішують гроші. А гроші у моїх батьків є.

Я сиджу у просторому кабінеті. Мати йде зі мною — і від цього більш ніяково. Я вже доросла, але мене контролюють так, ніби мені дванадцять. Соромно перед лікарем.

Лікарка — жінка трохи за сорок, зі світлим волоссям і теплим поглядом. Приємна. Від неї віє спокоєм. Мені цього якраз не вистачає. Вона не оцінює, просто ставить питання: дата останніх місячних, симптоми, скарги. Потім огляд. Неприємно але терпимо.

— Ну що там? — допитується мама. — Вона вагітна?

— Давайте спочатку зробимо УЗД, потім я все скажу.

Вона направляє нас до сусіднього кабінету.

— Я піду з тобою, — каже мама.

— Ні, — вперше чітко заперечую. — Я сама.

Мама вагається, але лишається в коридорі. І це вже маленька перемога.

Мене кладуть на кушетку. Прохолодний гель торкається шкіри. Лікарка водить датчиком мовчки. Я вже знаю, що вона скаже, але все одно затамовую подих, ніби це може щось змінити.

— Вагітність маткова. Дванадцять тижнів. Усе в нормі.

Видихаю зі свистом. І немов лечу в прірву.

Хочете подивитися на малюка?

Я хитаю головою. Я не хочу дивитися. Я не зможу. В куточках очей збирається волога. Невже я тут розплачуся, як дитина?

Вона не тисне, пробігає поглядом. Неначе все зрозуміла.

— На цьому терміні переривання вагітності тільки за показниками.

— Ясно, — все що можу відповісти. Але водночас відчуваю полегшення. Вибір очевидний. І не доведеться приймати рішення.

На секунду вона вагається, а потім натискає кнопку. І в кабінеті з’являється звук.

Спочатку тихий, потім наростає. Я чую пришвидшене серцебиття.

Тук. Тук. Тук.

Не моє. Плоду. Дитини.

Я завмираю на мить.

Хочеться закричати: «Вимкніть». Але губи не слухаються. Пальці стискаються в кулаки, так сильно, що боляче. Ще трохи — і в мене почнеться істерика. Я мовчки відвертаюся. Терплю.

Лікарка дивиться уважно, а потім вимикає апарат. Хочеться подякувати, але я цього не роблю.

— Можете одягатися.

Я мовчки виконую. Механічно, як робот. У вухах досі звучить: тук-тук-тук...

У кабінеті гінеколога лунають ті самі слова: термін, вагітність. вже пізно... Вона виписує вітаміни та направлення на аналізи. Її слова звучать як фон. Мати сперечається, підвищує голос. А я немов би під водою — голоси приглушені. Це ще батько не знає. Чекає в машині. Та я вже не боюся. Якось байдуже...

Вдома батьки знову сваряться через мене. А я падаю на ліжко просто в одязі. Дивлюся в стелю порожнім поглядом. Хочу не відчувати ні чого. Але живіт трохи тягне. У голові тук-тук-тук. Заснути не виходить. Я й так ніби в страшному сні, який ніяк не закінчиться.

Кілька днів минають як у тумані. Я майже не сплю, погано їм. Нудота не проходить, та я вже звиклася з нею. Батьки не розмовляють зі мною, карають мовчанням. Це гірше за крики. Я в підвішеному стані. Чекаю на вирок.

До університету більше не змушують ходити. І це добре. Хоча мені загрожує виключення за прогули, та сподіваюся, гроші батька усе вирішать. А навіть якщо ні — не засмучуся. Я не уявляю, як поєднувати навчання з маленькою дитиною.

В один із вечорів батько заходить без стуку. Я лежу на ліжку, мов порожня оболонка.