Розділ 3

Арсен

Мені здавалося, що після такої втрати не можливо нормально жити, функціонувати. Та я помилився. Небо не впало на голову, сонце світить так само яскраво. Люди йдуть у своїх справах, машини стоять у заторах. І як би важко не було, я їду в компанію.

Батько — генеральний директор «Княжинський Груп». Я — його права рука. Поки він не оговтався від горя, я беру на себе всі справи. Я лише гвинтик у великому механізмі, але без цього гвинтика станеться збій. Тому мушу робити, те що треба.

Барабаню пальцями по керму. У черговому заторі хочеться крикнути:

«Куди ви всі їдете? Як ви можете посміхатися? Як узагалі земля крутиться без Назара?» Однією рукою послаблюю краватку — повітря ніби не вистачає. Продовжую плестися в потоці машин.

В офіс заходжу із запізненням, хоч і ненавиджу це. Співчуття пропускаю повз вуха — я більше не можу це слухати.

— Арсен Романович, не чекала вас сьогодні, — озивається секретарка.

— Це чому ж? Працювати комусь потрібно, — хмурюся

— Прийміть ще раз мої...

— Агато, давай одразу до справ.

Вона киває. Її чорняве волосся ідеально зібране на потилиці, окуляри трохи сповзли на ніс. Я ціню в людях організованість і відповідальність, тому з Агатою мені працювати комфортно. І хоч її образ міг би привернути увагу, мене це не цікавить. Я не змішую роботу й особисте життя. Для цього в мене є інші жінки. І я надто ціную її як співробітницю, щоб переходити межу.

— Треба терміново підписати документи по новому об’єкту. Продовження дозволів і гарантій.

— Добре, підпишу.

— І ще: закінчується банківська гарантія по кредитній лінії. Якщо сьогодні не буде підпису вашого батька — транш заморозять.

— А я не можу цього зробити?

— На жаль, ні. Я консультувалась з юристами. Ваша довіреність на такі фінансові операції обмежена.

Я стукаю ручкою по столу.

— Можу відвезти документи Роману Арсеновичу, якщо хочете.

— Не треба. Я сам.

Агата переминається з ноги на ногу.

— Ще щось?

— Нарада з юрвідділом о дванадцятій і зустріч з інвесторами о п’ятій.

— Скасуй усе.

— Але ...

— Агато, будь ласка.

— Як скажете.

Вона лишає документи і збирається на вихід.

— І зроби мені каву. Міцну.

— Добре.

Я гортаю папери, роздратовано видихаючи. Давно просив батька розширити мої повноваження. Фактично я зараз керую компанією, але юридично — лише виконавець. Хлопчик на побігеньках, який не може ухвалити жодного рішення без його підпису.

Агата заходить із кавою,ставить чашку й мовчки залишає кабінет. Неспішно роблю ковток, і намагаюся зрозуміти що мені ще зробити, щоб тато був мною задоволений, зміг мені більше довіряти. І не знаходжу відповіді.

Княжинський Груп є однією з найвпливовіших девелоперських компаній у країні. Вона займається повним циклом будівництва від купівлі земельних ділянок і проєктування до зведення житлових компаній. Це вже бренд, маркер успіху, наше прізвище асоціюється з преміум класом і великими грошима. Батько звів цю компанію з нуля. І я його вже єдиний спадкоємець. Думка про брата боляче шкрябає всередині.

Завершую всі справи до вечора і виглядаю у вікно. Репортери крутяться під вікнами. Я виходжу з кабінету прихопивши піджак і папери і йду до охоронців.

— Якого біса тут крутяться журналісти?

— Хочуть дізнатися деталі про смерть вашого брата. Взяти інтерв’ю, — відповідає охоронець.

— Не пускати і не розмовляти з ними за жодних обставин.

Він киває.

— Агато!

— Так, Арсене Романовичу.

— Зателефонуй телеканалу, з яким ми працюємо. Скажи: скоро буде пресконференція. І щоб вони нас більше не чіпали.

— Я все зроблю.

Я виходжу через чорний хід, намагаючись лишитись непоміченим. Окуляри не допомагають — журналісти все одно помічають. Тицяють мікрофони і камери мені в обличчя. На церемонію прощання їх ніхто не пустив, тож вони вирішили тут дістати.

— Арсене Романовичу! Кілька запитань!

— Без коментарів, — намагаюся проштовхнутися і сісти в авто.

— Ми хочемо знати подробиці смерті вашого брата.

— Геть з дороги, — майже кричу, сідаю в авто і зриваюся з місця, лишивши по собі куряву.

Лише через кілька кварталів змушую себе скинути швидкість. Стискаю кермо так, що пальці біліють.

Зупиняюсь біля батьківського будинку, трохи заспокоївшись. Беру теку з документами і заходжу всередину. Раніше тут лунав веселий сміх і пахло затишком, а зараз віє могильним холодом. Будинок зустрічає тишею, і порожнечею.

У вітальні бачу матір. Чорна хустка, келих вина в руці. Щось стискається всередині. Я боюся зустрітися з нею очима і знову побачити ту відчайдушну ненависть. Але переді мною зараз невбита горем матір, а звичайна зломлена жінка. Знову елегантно вдягнута і нафарбована. Попри все тримає обличчя хоч і топить свій біль в алкоголі. Вона помічає мене і дивиться прямо в очі. Ненависті немає. Лише втома біль...і щось схоже на жаль. А потім погляд знову скляніє, і не виражає більше нічого. Ніби лялька без емоцій.

— Арсен, — хрипло промовляє.

Я обережно підходжу до неї і цілую в щоку.

— Мамо.

— Мій хлопчик... — вона куйовдить моє волосся, як в дитинстві. А я завмираю.

Вона не вибачається за свої слова. Тільки дивиться скрізь, ніби бачить не мене, а Назара.

— Як ти?

Вона криво посміхається:

— Мене ніби поклади поруч із ним у труну і засипали землею.

— Мамо... — шепочу

— Не треба слів. Я впораюсь.

Я відступаю. Хочу забрати у неї з рук склянку. Але не можу. Можливо це її єдиний спосіб зараз бути у здоровому глузді.

— Тобі не треба більше пити, — стискаю щелепи.

Вона лише сміється.

— Ти точнісінько як твій батько.

Не сприймаю це за комплімент.

— Де він?

— У своєму кабінеті.

Я киваю.

— Тільки він не сам. З ним... Левінський.