Розділ 2

Аліса

Сонячні промені б’ють в обличчя. Ранкова нудота накочує хвилями. Насилу розплющую очі. Тіло ломить так, ніби по мені проїхалася вантажівка. Кілька секунд не можу зрозуміти, де я.

Перше, що я бачу, — це рожеві шпалери в моїй дитячій кімнаті, в батьківському будинку. Я вдома. Скільки разів я хотіла перефарбувати стіни чи переклеїти ці дурнуваті шпалери. Але мені як завжди казали ні. Будь чемною. Будь слухняною. Будь хорошою дівчинкою.

Дівчинка давно виросла. Просто ніхто цього не помітив.

На мені досі вчорашня чорна сукня і колготки. Я не пам’ятаю, як дісталася додому. Як знепритомніла. Все пройшло, як у тумані. Здається, я навіть не плакала. Не спроможна була навіть видавити сльозинку. Тіло оніміло як і розум. Воно не здатне більше ні на що.

Пам’ятаю тільки зелені очі, які сканували мене, як рентген. Арсен. Як він взагалі опинився поруч? Мені здавалося, що йому байдуже на все і на всіх. Від спогадів про нього хочеться здригнутися, обхопити себе руками. Княжинський завжди дивився так, ніби люди його дратували самим фактом свого існування. Особливо я. До цього часу мені вдавалося його уникати.

Механічно кладу руку на живіт. Безглуздо. Занадто рано, щоб щось відчувати. Але мені відчайдушно хочеться захистити те, що зріє всередині. Навіть якщо захист потрібен від самої себе. Шлунок скручує. Нудота посилюється. Спочатку спускаю ноги з ліжка. Не поспішаю вставати. Чекаю, поки перестане крутитися голова. Я була певна, що сьогодні стане хоч трохи легше. Не стало.

Помічаю куртку Назара, недбало кинуту на стілець. Встаю й беру її до рук. Вдихаю його запах. В очах пече. Але сліз немає. Злюся на себе. За те що не можу оплакати. Не виходить. Тримаю цей біль всередині, не ризикуючи показати його світу. Ніби це тільки моє. Тільки для мене. Мій біль. Мої спогади. Моя таємниця. Роздратовано кидаю куртку на ліжко. Хочеться кричати в голос, влаштувати істерику. А натомість я просто стою, ніби шарнірна лялька, яку смикають за мотузки, не помічаючи того, що вона вже зламана.

Не приймаючи душ, спускаюся вниз. Хотіла тихо прослизнути на кухню, але марно.

Батько сидить за столом із газетою. Мати п’є каву з тонкої порцелянової чашки. Побачивши мене, вона невдоволено піднімає брову.

— Що на тобі вдягнуто? Йди перевдягнися.

— Нащо?

— До університету поїдеш, — сухо каже батько. — І так уже достатньо пропустила.

У мене виривається короткий нервовий сміх.

— Я нікуди не поїду.

— Алісо, це не обговорюється, — наполягає мама.

Вона завжди виглядає бездоганно. Волосинка до волосинки. Дорога світла сукня, акуратний макіяж, ідеальна постава. Тільки я не така, і ніколи не буду. Мені не дотягнутися до невидимої планки, встановленої моїми батьками.

— Я погано себе почуваю.

— Алісо, навіщо ти влаштовуєш сцену?

Я гучно ставлю склянку з соком на стіл, щось розливається на білу скатертину. Мати несхвально стискає губи, батько голосно прокашлюється.

— Можливо, тому що загинув мій хлопець? — підвищую тон.

— Алісо, ти ще молода, це не привід...

Я нестримно перебиваю, мне захоплює гнів.

— Не привід, що мамо? Не привід горювати, оплакувати?

— У тебе ще все життя попереду, шкода хлопця, але...

— Але що? — зриваюся на крик. — Можна забути і викреслити з життя, наче й не було?

— Слідкуй за тоном. Ти все ж таки з матір’ю розмовляєш, — втручається батько.

— Ви навіть на похорон не прийшли, про що можна розмовляти?

— Ти ж знаєш, що у нас були невідкладні справи.

— Боже, мамо, ти себе чуєш? Це ж син ваших друзів. Ви навіть не прийшли, щоб їх підтримати, — мій голос тремтить.

— Досить, — батько різко стукає долонею по столу.

Я завмираю і шоковано витріщаюся на батьків, не вірячи, що ці люди дали мені життя. Вони повинні бути найріднішими в моєму житті, а таке відчуття ніби після втрати Назара, я лишилася сиротою... Він був тим, хто мене розумів...

— Даю тобі десять хвилин на збори, — холодно каже батько.

Я не вірю в те що чую, відкриваю і закриваю рот, ніби риба викинута на берег. Дивлюся то на батька, то на матір, які чекають що я послухаюсь. Мовчки зриваюся з місця, піднімаюся на другий поверх, і грюкаю дверима так сильно, що ті мало не вилітають з петель.

Забігши у ванну кімнату, я згинаюся над унітазом і спустошую і так порожній шлунок. До спазмів, до болю. Нашвидкоруч чищу зуби. Тремтячими руками вмикаю воду й довго стою під душем, ігноруючи настирливий стукіт у двері.

Потім натягую джинси і перший-ліпший світшот, який знаходжу у шафі. Коли спускаюся вниз, батьків уже не має. Біля воріт чекає водій.

Я мовчки сідаю в авто й дорогою роздивляюся обдертий лак на нігтях. Час від часу кидаю погляд у вікно, спостерігаючи за тим як дерева перефарбувалися в золотистий колір.

Машина зупиняється біля університету.

— Дякую, — кидаю водієві й виходжу.

Чекаю, поки авто зникне за поворотом, і тільки тоді розвертаюся в інший бік.

Добре, що мене ніхто не бачив. Ну не витримаю я більше співчутливих поглядів і слів. Ніщо не заповнить мою утрату. Я не хочу щоб мене жаліли через смерть коханого, це було б лицемірство. Насамперед я втратила друга. Найкращого друга, а потім уже хлопця. Та хіба це комусь поясниш? Я довго блукаю парком, купивши по дорозі собі хотдог і дешеву каву. Поки ноги не втомлюються настільки, що сідаю на автобус і їду додому. Зачинившись в свої кімнаті, лежу на ліжку скрутившись калачиком, слухаю тяжкий рок і втуплюсь в ненависні рожеві шпалери в квіточку.

Коли внизу починають лунати голоси, усе тіло напружується. Я вимикаю музику. Батьки про щось голосно сперечаються.

Кроки наближаються. Стук у двері. Мовчу, ігнорую. Та кого це хвилює.

— Алісо, негайно відкрий.

Я тяжко зітхаю, але виконую. Повільно плетуся до дверей і відчиняю. Мати вривається до кімнати, а я сідаю на край ліжка. Обійнявши невеличку подушку.