Розділ 1

Арсен

Стискаю склянку з алкоголем так сильно, що здається — ще мить, і тонке скло трісне прямо в долоні. Хочеться трощити та ламати все навколо. Кричати так голосно, щоб розірвало легені. Але я стою нерухомо. Немов гарний лощений манекен у чорному костюмі й білій сорочці. Такий самий порожній і беземоційний. Здається, всередині все вимерло, вигоріло, роз’їло нутрощі кислотою.

Роблю ковток і морщуся від міцності і гіркоти напою. Я ще відчуваю смак. А значить — живий.

Стою посеред братової кімнати. Дзеркало завішене білим простирадлом. Старі забобони. Якщо б я зараз поглянув у нього, то побачив би виснаженого чоловіка з синцями під очима. Який не спав кілька ночей поспіль.

Погляд ковзає по світлинах. Назар усюди усміхається. Веселий, відчайдушний.

Живий.

А зараз...

В грудях пече так сильно, що важко вдихнути. На очі накочуються сльози. Я заплющую їх на секунду, роблю вдих, видих, намагаючись опанувати себе. Чоловіки не плачуть. Чоловікам не дозволені емоції. Ми сильна стать, опора, підтримка. Ці слова втовкмачували в мене з дитинства. І я використовую їх як закон. Хоча зараз хочеться вчинити інакше — замкнути двері, впасти на ліжко й плакати доти, поки вистачить сил.

Я не маю на це права. Я потрібен своїй родині. Навіть більше ніж раніше.

— Арсен, пора, — кличе батько з коридору.

Його голос звучить глухо.

Я відставляю склянку і виходжу з кімнати. Ми вирушаємо туди, де найбільше не хочеться бути.

На похорон брата.

Батько ніби постарів на десять років за ці кілька днів. Це не той владний, впевнений чоловік, якого я знаю все життя. Переді мною лише бліда тінь того, ким він був раніше.

— Де мама?

Батько втомлено потирає перенісся.

— Вона з іншими жінками.

— Може я піду по неї?

— Не треба. Вона тільки заспокоїлась. Вони приїдуть слідом.

Я не згоден. Але лише стискаю щелепи й слухняно виконую команди. Як завжди.

— Добре, як скажеш.

Ми сідаємо в авто. Небо затягнуте сірими хмарами. Накрапає дрібний дощ, б’є по склу й по натягнутих нервах. Усю дорогу в салоні стоїть важка тиша. Біля місця прощання вже повно людей. Авто під’їжджають одне за одним. Ми шанована родина, нас усі знають.

Тут і колеги батька, друзі Назара, далекі родичі, і всі небайдужі. І ті, хто просто прийшов подивитися на чуже горе.

Поки батько прямує привітатися зі знайомим, я все ж вирушаю шукати маму. Не можу я залишити її саму. Навіть серед людей. Навколо всі перешіптуються. Я не хочу чути їхніх голосів, але до мене все одно доносяться обривки фраз.

— Загинув... двадцять років...

— Розбився на мотоциклі...

— Такий молодий...

Стискаю й розтискаю кулаки. Хочеться закричати. Замовкніть. Просто замовкніть. Та я продовжую мовчати та йти вперед.

— Прийміть наші співчуття.

— Тримайтеся.

— Це страшне горе.

Киваю. Автоматично дякую, неначе механізм, що працює за інерцією.

Я не хочу співчуттів. Поверніть мені брата. Живого, усміхненого. Нахабного.

Ми посварилися напередодні, я сказав що він безвідповідальний, дурний і малий. Що треба дорослішати, а не вештатися ночами й ризикувати життям. Назар психанув. Сів на байк і поїхав. Більше я його не бачив.

Труна закрита. Тіло надто понівечене. Мати навіть не змогла попрощатися нормально. Якби ж можна було повернути час назад. Я б не наговорив йому дурниць, сказав би що люблю його, що хвилююся. Вмовив би залишитися вдома.

Душероздираючий крик розтинає повітря. Трясця. Мама.

Я зриваюся з місця й майже біжу крізь натовп. Вона стоїть бліда, розпатлана. Чорна хустка сповзла з голови. Очі почервонілі від сліз. Її тримають з обох боків, але вона все одно рветься вперед.

— Пустіть мене до сина! Я хочу до своєї дитини!

— Мамо, я тут. Я поруч.

Я не впізнаю в цій жінці елегантну, стриману даму, яка завжди тримала спину рівно. Переді мною лише зламана горем матір. Цей біль ріже без ножа. Її очі перетинаються з моїми, і я відсахуюся на мить, те що я там бачу не тільки горе й біль. Це ненависть.

— Це ти... — голос матері зривається. — Це ти винен. Ти вбив мого хлопчика!

Навколо панує тиша люди озираються на нас.

— Що ти таке ка...

— Ти вбивця! Через тебе він поїхав з дому!

Вона кидається на мене, а я ніби приростаю до землі. Не можу поворухнутися. Не можу вдихнути.

— Йди до батька, Арсене, — хтось тихо говорить поруч. — Вона не в собі. Вона під ліками.

Мати кричить і виривається, а я хочу провалитися крізь землю. Вона мене ненавидить. І найстрашніше те, що я її розумію. Краще б я був на його місці. Так усім би було легше. Назара завжди любили більше. І я це знав.

Ноги ледве рухаються, але я все ж відступаю назад. Пришиблений і спустошений.

— Де ти був? — питає батько, коли я повертаюся.

— Я хотів побачити маму.

Він тихо лається собі під ніс.

— Побачив? І як?

Я лише хитаю головою.

— Вона не в собі. Говорить нісенітниці. Влаштовує сцени.

— У неї загинула дитина, її можна зрозуміти.

Батько різко стискає щелепи

— У мене теж.

— Це я винен.

— Маячня, — тихо цідить він.

Але я знаю, що він теж так думає. Просто заспокоює мене, щоб не накоїв дурниць.

Далі стає тільки гірше. Коли труну починають опускати в землю, мати зривається вперед. Ми з батьком ледве встигаємо її схопити. Вона кричить, плаче, виривається так, ніби хоче стрибнути слідом. Люди навколо відводять очі.

Хтось у натовпі схвильовано вигукує:

— Принесіть води! Дівчина знепритомніла!

Я озираюся майже машинально.

Аліса. Дівчина Назара.

І тільки зараз до мене доходить, що я весь цей час навіть не згадував про неї. Залишаю батька з мамою, і йду до Аліси. Не знаю, що саме змушує мене зробити це.

— Розступіться, дайте пройти.