33 Макс

Я ніколи не знав, що страх може мати звук.

Він звучить як дитячий плач на задньому сидінні.

І як власне дихання, яке не встигає за думками.

Я їду.

Ні, я лечу.

І в голові тільки одне: двадцять хвилин.

Двадцять хвилин маленька дівчинка сама на вулиці.

Я стискаю кермо так, що пальці болять.

— Дихай, — каже Ліза поруч.

Я хочу сказати їй, щоб вона не командувала.

Але вона права.

Я не маю права розвалитися.

Ми під’їжджаємо до інтернату.

Я навіть не глушу двигун — просто вискакую з машини.

Вітер холодний.

Двері відчиняю так різко, що вони вдаряються об стіну.

— Де вона?!

У холі метушня. Двоє виховательок, охоронець, якась жінка з паперами.

— Пане Рейнхард, ми…

— ДЕ ВОНА?

Мій голос лунає так, що Матвій у машині замовкає.

Я бачу, як одна з виховательок блідне.

— Ми шукаємо. Вона вийшла через службовий двір. Камери…

— Ви серйозно випустили дитину через службовий двір?

— Ніхто не випускав! Вона…

— Вона що? Розчинилася?

Я відчуваю, як у мене в голові щось темніє.

Я хочу перевернути цей стіл.

Хочу розігнати їх усіх.

Хочу, щоб вони хоч на секунду відчули, як це — коли твоя дитина зникає.

— Ми вже повідомили персонал, — каже хтось. — Перевіряємо територію.

— Поліцію викликали?

— Ми спершу намагались…

— Поліцію. Викликали?

Тиша.

Я роблю крок вперед.

І в цю секунду відчуваю, як чиясь рука торкається мого зап’ястя.

Ліза.

Легко.

— Максе.

Я дивлюсь на неї.

Її очі спокійні.

Але я бачу страх.

Вона просто краще його ховає.

— Нам треба діяти, — каже вона тихо. — Не витрачати час на крик.

Я хочу сказати, що маю право кричати.

Що це моя дитина. Що вони недбалі. Що я їх засуджу, знищу, закрию цей заклад, якщо з нею щось…

Я стискаю зуби.

І змушую себе говорити рівно.

— Записи з камер. Зараз.

Мене ведуть до маленької кімнати з моніторами.

На екрані — чорно-білий двір. І маленька фігура.

Соломія.

Вона йде швидко. Без паніки. Просто йде.

Зайця в руках немає. Мені стає ще гірше.

— Вона без куртки, — кажу.

— Було тепло, — виправдовується хтось.

Я повертаюсь до них.

— Це дитина.

Мій голос тепер тихий. І від цього страшніший.

— Якщо з нею щось трапиться…

Я не закінчую.

Бо не знаю, що зроблю. Я відчуваю, як усередині росте щось первісне. Не директор. Не бізнесмен. Батько.

І цей батько хоче розірвати будь-кого, хто допустив це. Але я стою. Дивлюсь на екран. Рахую секунди. І тримаю себе в руках. Бо якщо я зараз зірвуся — це не допоможе їй повернутися.

Поліція приїжджає швидко. Занадто швидко для нормального життя. І надто повільно для мого.

Двоє патрульних, один слідчий. Блокноти. Камери. Стандартні питання.

— Ім’я дитини?
— Вік?
— У що була вдягнена?
— Чи схильна до втеч?

Останнє питання б’є в скроню.

— Вона не “схильна”, — відповідаю холодно. — Вона чотири роки прожила в нестабільності. І тепер не довіряє людям.

Слідчий киває, щось занотовує.

— Чи є в неї місце, куди могла б піти?

Я думаю про свою квартиру. Про двір. Про магазин із яскравою вивіскою, який ми проходили разом.

— Є, — кажу. — Я покажу.

Ліза стоїть поруч. Не лізе попереду. Не перебиває. Але її присутність тримає мене в межах.

Матвій сидить у машині, вже не плаче. Просто дивиться на мене так, ніби я маю все виправити.

Я мушу.

Телефон дзвонить знову.

Бабуся.

Я дивлюсь на екран секунду довше, ніж треба.

Ліза помічає.

— Візьми, — каже тихо.

Я відходжу на кілька кроків.

— Так.

— Максиме, — голос бадьорий і теплий. — Ми вже накрили стіл. Ви де?

Я дивлюсь на інтернат, на патрульну машину, на персонал, який раптом став надто ввічливим.

— У пробці, — відповідаю рівно. — На виїзді з міста.

— Знову твоя звичка виїжджати в останню хвилину?

— Щось таке.

Вона сміється.

— Я попереджала: дитина не любить чекати. Не травмуй її запізненням.

Мені перехоплює горло.

— Не травмую.

— У неї ж гарний настрій?

— Так.

Брехня виходить легко.

Я ненавиджу себе за це.

— Добре. Ми чекаємо. І не нервуй — усе має бути легко.

Я стискаю телефон сильніше.

— Буде.

Вона відключається.

Я стою кілька секунд, дивлячись у порожній двір.

Легко.

Нічого тут легкого немає.

Ліза підходить ближче.

— Вона хвилюється?

— Ні. Вона пече пиріг.

— Ти їй не сказав.

— Ні.

— Чому?

Я дивлюсь на неї.

— Бо якщо вона дізнається — приїде сюди. І почне командувати поліцією.

Ліза ледь усміхається.

— Сильна жінка.

— Дуже.

Пауза.

— Як і ти, — додаю машинально.

Вона не відповідає.

Слідчий підходить.

— Ми перевіряємо двори в радіусі кілометра. Чи були в неї гроші?

Я хитаю головою.

— Телефон?

— Ні.

Серце стискається сильніше.

Вона одна.

Без зв’язку.