32 Ліза

Я стою перед шафою вже десять хвилин. І це смішно. Бо я йду не на побачення. Не на знайомство з майбутньою свекрухою. Не на червону доріжку. Я їду до бабусі свого начальника. За премію.

І це звучить так, ніби я продала душу за супровід у родинному цирку.

— Мам, ти гарна, — каже Матвій із ліжка, дивлячись, як я міняю третю блузку.

— Я нервую.

— Чого?

— Бо дорослі складніші за дітей.

Він думає.

— Неправда. Ти складніша за мене.

Я усміхаюсь.

Телефон лежить на столі. Після сьогоднішньої розмови я дивлюсь на нього як на міну.

Свекруха подзвонила вдень. Спершу — звичайно.

— Лізо, як Матвій?

Потім — плавний перехід.

— А де він ночував учора?

Я завмерла.

— У друзів.

— Яких?

Пауза.

— Маминих.

Тиша на тому кінці дроту стала холодною.

— Він сказав, що був у квартирі якогось чоловіка.

Мене ніби ляпнули по обличчю.

— Це не «якогось чоловіка».

— Тобто ти вже водиш його по чужих квартирах?

Я відчула, як усередині закипає.

— Він був зі мною.

— У чоловіка.

— Зі мною.

Вона зітхнула так, ніби я зруйнувала майбутнє онука власними руками.

— Лізо, якщо ти хочеш влаштовувати своє життя — це твоє право. Але дитині потрібна стабільність.

— У нього є стабільність.

— Стабільність — це не мама, яка ночує де попало.

Мене накрило хвилею злості.

— Обережніше.

— Я думаю про онука. А ти?

І потім, майже між іншим:

— До речі, його батько знову затримує аліменти. Можливо, варто подумати про більш відповідальне оточення для дитини.

Я поклала слухавку першою.

І після цього довго стояла, дивлячись у стіну.

Так, премія не завадить.

Юрист — не безкоштовний.

Стабільність — теж.

— Ти сумна, — каже Матвій, підходячи і обіймаючи мене за ноги.

Я присідаю.

— Ні. Я зла.

— На кого?

— На дорослих.

— Тоді кусайся, — радить він серйозно.

Я сміюся.

І в цю секунду розумію: я не віддам його нікому.

Ні за які «стабільності».

***

Машина Макса сигналить під під’їздом.

Я виходжу.

Він стоїть біля авто, дивиться на мене так, ніби оцінює, чи це я.

— Ти запізнилась на три хвилини, — каже.

— Я не твій контракт.

— Шкода.

Я сідаю в машину. Матвія пристібаю ременем безпеки на сидінні ззаду. 

— Я погодилась не через премію.

— Я здогадався.

— І не через тебе.

— Це образливо.

Я дивлюсь у вікно.

— Якщо твоя бабуся спитає, хто я — що ти скажеш?

Він замислюється.

— Людина, яка допомогла мені не зійти з розуму.

Серце робить зайвий удар.

— Максе.

— Що?

— Ми домовлялись. Робота — це робота.

Він усміхається.

— Сьогодні субота.

Я зітхаю.

— Я серйозно.

— І я.

Він заводить двигун.

— Не хвилюйся. Бабуся кусається тільки перші п’ять хвилин.

— А потім?

— Потім вона вирішує, чи ти їй подобаєшся.

— А якщо ні?

— Тоді нам обом буде весело.

Я дивлюсь на нього.

— Ти отримуєш задоволення від хаосу, правда?

— Тільки якщо поруч правильна жінка.

Я відвертаюсь до вікна, щоб він не бачив, як червонію.

І раптом думаю:

Якщо свекруха дізнається про сьогоднішню поїздку…

Вона спробує використати це.

Проти мене.

Проти Матвія.

Проти будь-якої «нестабільності».

І тоді мені доведеться вирішити — що важливіше: безпечна дистанція чи шанс на щось нове.

Машина повертає за місто.

Я стискаю пальці на колінах.

Телефон дзвонить різко.

Макс навіть не дивиться на мене — одразу відповідає.

— Так.

Я чую тільки його частину розмови.

— Що значить — немає?..
Пауза.
— Як це — немає?
Довша пауза.
— Ви серйозно?

Його пальці біліють на кермі.

Я вже знаю, що буде щось погане.

— Максе? — питаю тихо.

Він не відповідає.

— Коли? — говорить у слухавку. — Скільки часу минуло?

Я бачу, як у нього змінюється дихання. Воно стає коротким.

— Ви мали одразу мені подзвонити!

Тиша в машині стає густою, важкою.

Він кладе слухавку.

Не дивиться на мене.

— Вона втекла.

Це звучить глухо.

Наче слово не поміщається в салоні.

— Куди? — питаю автоматично.

— Ніхто не знає.

Він різко натискає на газ.

Машина ривком набирає швидкість.

— Максе, — кажу спокійно, хоча серце вже б’ється в горлі. — Зменш.

— Вона зникла, Лізо!

— І якщо ти вріжешся, це не допоможе.

Він різко видихає, але не скидає швидкість одразу.

— Камери?

— Кажуть, вийшла через господарський двір. Двадцять хвилин тому.

Двадцять.

Я уявляю маленьку фігуру за воротами.

— Вона не взяла куртку, — каже він глухо. — Там вітер.

— Вона вміє ховатися, — кажу швидко. — Вона не піде на дорогу.

— Звідки ти знаєш?!

— Бо вона не імпульсивна. Вона обережна.

Його руки тремтять.

— Це через мене.

— Не починай.

— Я змусив її повернутися туди.

— Ти не змушував.

— Я залишив її там!

Його голос ламається.

І в цю секунду ззаду лунає тонкий, переляканий звук.

— Мам…

Я повертаюсь.

Матвій стискає ремінь безпеки, очі великі.

— Що сталося? — питає він, і губи вже тремтять.

Я обертаюсь до нього повністю.

— Нічого страшного, — кажу я м’яко. — Просто треба швидко заїхати по Соломію.

— Вона загубилась?

Я не встигаю відповісти.

Макс різко гальмує на світлофорі.

— Вона не загубилась, — каже він різко. — Вона просто…

Він замовкає.