31 Макс

Я встигаю зробити ковток кави рівно до моменту, коли дзвонить телефон.

На екрані — Бабуся.

Я дивлюсь на нього кілька секунд, ніби від цього ім’я зникне.

Не зникає.

Відповідаю.

— Так.

— Максиме, — лунає енергійний голос, у якому більше життя, ніж у половини мого офісу. — Я чекаю звіту.

— Якого саме?

— Про мою правнучку, звісно. Ти думаєш, я знайшла тобі дитину просто так, щоб її не бачити?

Я заплющую очі.

— Вона хвора була.

— Була? Значить жива і функціонує.

— Бабусю.

— Не «бабусю», а «дякую, що в твоєму житті з’явилась нормальна людина».

Я дивлюсь крізь скло кабінету на Лізу, яка щось пояснює логістам і водночас друкує повідомлення.

— Вона одужує.

— Чудово. Привези на вихідні.

— Куди?

— Максиме, — зітхає вона так, ніби я розчарував її ще в п’ятирічному віці. — В мій дім. Я хочу побачити, на кого вона схожа і чи не зіпсуєш ти їй психіку своєю діловою серйозністю.

— Це складніше, ніж здається.

— Дитина чи ти?

— Оформлення. Документи.

— Не вигадуй. Ти вже її забрав — значить зможеш і привезти.

Я мовчу.

— Я купила фарби, — додає вона. — І пиріг.

Це аргумент рівня міжнародних переговорів.

— Вона сором’язлива.

— Всі нормальні діти спершу сором’язливі. Потім починають керувати дідом і батьками.

Я усміхаюсь мимоволі.

— Я подумаю.

— Ні, — відповідає бабуся. — Ти приїдеш. Інакше я сама приїду до тебе.

Я одразу уявляю її в моєму офісі.

— У суботу, — кажу швидко.

— Розумний хлопчик. І купи їй щось не чорне. Ти завжди вдягався як власний похорон.

Вона кладе слухавку.

Я дивлюсь на телефон.

Потім — на Лізу за склом.

І раптом усвідомлюю: знайомство з бабусею — це серйозніше, ніж будь-який контракт.

Телефон блимає повідомленням.

Ліза:
Логісти підтвердили доставку.

Я друкую:

У мене новина.

Кілька секунд.

Ліза:
Робоча?

Я дивлюсь на кабінетні двері.

Гірше.

Пауза.

Ліза:
Що сталося?

Я усміхаюсь.

Ти їдеш знайомитись із моєю бабусею.

За склом вона піднімає голову.

І дивиться на мене так, ніби я щойно запропонував одруження.

Я не встигаю відкласти телефон, як двері мого кабінету відчиняються.

Без стуку.

Ліза заходить швидко і з тим самим обличчям, з яким люди приходять або звільнятися, або вбивати.

— Ні.

— Доброго дня, — відповідаю.

— Ні, — повторює вона, зупиняючись перед столом. — Я нікуди не їду знайомитись із вашою бабусею.

Я відкидаюсь у кріслі.

— Ми навіть ще не почали переговори.

— Це не переговори. Це дивно.

— Це сім’я.

— Я не ваша сім’я.

Я дивлюсь на неї кілька секунд.

— Соломії потрібен хтось, хто знає, як поводитись з дорослими, що ставлять сто питань за хвилину.

— У неї є ви.

— У неї є я, — погоджуюсь. — Але я буду відбиватись від бабусі. Хтось має займатись дитиною.

Вона схрещує руки.

— У вас є няні.

— Яким вона не довіряє.

— Це не моя проблема.

Я нахиляюсь трохи вперед.

— Ти вже її заспокоюєш краще за всіх.

— Це не означає, що я маю їхати на сімейні зустрічі.

— Це означає, що ти їй потрібна.

Вона мовчить секунду.

— Ви маніпулюєте.

— Трохи.

Вона заплющує очі.

— Максе…

— Пішли обідати, — кажу, встаючи.

— Я не голодна.

— Я — так. І краще обговорювати складні угоди на нейтральній території.

Через десять хвилин ми вже в кафе за рогом.

Вона сидить навпроти, тримає меню, але не читає його.

— Це нічого не змінить, — каже.

— Змінить наявність їжі.

Офіціант іде, я замовляю за нас обох.

— Ви навіть не спитали, що я хочу.

— Ти все одно забудеш поїсти.

Вона дивиться з осудом.

— Ви занадто впевнені.

— Досвід.

Пауза.

Я кладу руки на стіл.

— Лізо, я не жартую. Вона боїться нових людей. Якщо бабуся почне одразу з обіймів і пирога — буде катастрофа.

— То зупиніть бабусю.

— Я її знаю сорок років. Це неможливо.

Вона ледь усміхається.

— А я тут до чого?

— Ти для Соломії — безпечна людина.

Вона дивиться вбік.

— І я хочу, щоб вона запам’ятала першу зустріч не як допит.

Офіціант приносить їжу.

Вона мовчки бере виделку.

Я даю їй кілька секунд.

— Премія, — кажу спокійно.

Вона піднімає очі.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Ви купуєте мене?

— Я оплачую позаробочий час асистента.

— Це звучить гірше.

— Подвійна ставка.

Вона стримує усмішку.

— Ви неможливий.

— Зате чесний.

Вона робить ковток води.

— І якщо я відмовлюсь?

— Я повезу її сам. Вона замкнеться, бабуся образиться, я проведу вихідні в хаосі.

— А якщо погоджусь?

— Я буду вдячний. Соломія — спокійніша. Бабуся — щаслива.

— А ви?

Я дивлюсь на неї.

— А я проведу суботу з двома найнебезпечнішими жінками в моєму житті.

Вона сміється.

І це майже згода.

Я роблю ковток кави.

— Плюс премія, — додаю.

Вона хитає головою.

— Я подумаю.

— Це вже краще, ніж «ні».

Ми мовчимо кілька секунд.

І я ловлю себе на тому, що думаю не про те, як переконати її.

А про те, що хочу, щоб вона погодилась не через гроші.