30 Ліза

Я майже вірю, що ранок буде нормальним.

Кава гаряча. Пошта не горить. Колеги зайняті собою. Навіть принтер не кричить, як демон із пекла.

Я відкриваю таблицю й думаю, що сьогодні — ідеальний день робити вигляд, що між мною і Максом Рейнхардом нічого не відбувалось.

Ні вина.
Ні кухні.
Ні його рук на моїх плечах.

Просто робота.

Двері відчиняються.

— Доброго ранку.

Я піднімаю очі… і одразу розумію: Всесвіт проти мене.

Він заходить у кабінет із пакетом.

Звичайним. Паперовим. Але в його руках він виглядає як доказ злочину.

— Ранок, — відповідаю обережно.

Він кладе пакет на мій стіл.

Просто.

Перед усіма.

— Це тобі.

Я дивлюся на пакет.

Потім на нього.

Потім знову на пакет.

— Максе.

— М?

— Ні.

Він усміхається.

— Ти навіть не подивилась.

— І не буду.

Поруч уже повільно перестають працювати клавіатури.

— Відкрий, — каже він спокійно.

— Ми на роботі.

— Саме тому.

Я стискаю зуби й таки розгортаю папір — швидко, щоб це закінчити.

І бачу шовковий халат.

Темно-винний. М’який навіть на вигляд. З тих, які не купують випадково. І точно не дарують асистентці в офісі.

Я закриваю пакет так само швидко.

— Ти з глузду з’їхав?!

— Я перевіряю гіпотезу.

— Яку?!

— Що ти злишся миліше, ніж мовчиш.

Я різко підводжусь.

— В кабінет. Зараз.

Двері зачиняються.

Я обертаюсь до нього.

— Ти хочеш, щоб мене тут зненавиділи?

— Уже, — спокійно каже він. — Можемо не берегти їхню нервову систему.

— Максе!

Я кладу пакет на стіл між нами.

— Ми працюємо разом.

— Так.

— І між нами нічого немає.

— Поки що.

Я вдихаю глибше.

— Те, що було вдома — вдома. Тут — робота.

Він дивиться уважно. Без усмішки.

— Тобто ввечері я можу фліртувати, а з дев’ятої до шостої — ні?

— Саме так.

— Чіткі правила. Мені подобається.

Я звужую очі.

— Я серйозно.

— І я.

Він підходить ближче. Але вже інакше — не спокусник, а переговорник.

— Добре, — каже тихо. — На роботі ти моя асистентка.

— Саме так.

— Я віддаю накази, ти їх виконуєш.

— В межах посадових обов’язків.

— А поза роботою?

Серце робить зайвий удар.

— Поза роботою ти… просто Макс.

Він усміхається повільно.

— Прогрес.

Я відсовую пакет назад до нього.

— І забери це.

Він не бере.

— Ні.

— Чому?

— Бо я купував його не асистентці.

Тиша.

Я схрещую руки.

— Це нічого не змінює.

— Змінює. Ти тепер думаєш про нього.

Я відкриваю рот… і закриваю.

Ненавиджу, коли він правий.

— Поверни додому, — кажу рівно.

— А якщо хочу побачити?

— Не побачиш.

Він нахиляється трохи ближче.

— Подивимось.

Я відчуваю, як червонію — і ще більше злюсь.

— На роботі. Ми. Працюємо.

— Добре, — каже він слухняно.

І відступає.

Але, виходячи з кабінету, тихо додає:

— До шостої.

Я дивлюсь на годинник.

10:14

Робочий день обіцяє бути дуже довгим.

Я виходжу з кабінету першою.

З максимально рівним обличчям людини, яка щойно не отримала від свого керівника шовковий халат кольору гріха посеред робочого дня.

У приймальні занадто тихо.

І це підозріло.

Я доходжу до столу, сідаю, відкриваю ноутбук, роблю вигляд, що мене цікавлять цифри, а не те, що п’ять хвилин тому половина офісу перестала дихати.

— Гарний колір, — лунає збоку.

Я повільно повертаю голову.

Олена з відділу продажів стоїть біля мого столу з чашкою кави і обличчям людини, яка щойно отримала новий серіал.

— Який? — питаю спокійно.

— Винний, — усміхається вона. — Тобі піде.

Я дивлюсь прямо.

— Якщо є робочі питання — кажи.

— Є, — киває вона. — Просто хочу зрозуміти, який у нас тепер корпоративний дрес-код.

Я мовчу.

Вона відпиває каву.

— Бо Ані, пам’ятаю, максимум квіти дарували на день народження. А тут одразу… текстиль.

— Олено.

— М?

— Ти ж у продажах. Продавай. Не аналізуй моє особисте життя.

Вона усміхається ширше.

— Воно тепер публічне.

Я вдихаю.

— Тільки для тих, кому більше нема чим зайнятись.

Вона нахиляється трохи ближче.

— Обережніше. У нас люблять історії з кар’єрним ростом через кабінет керівника.

Я закриваю ноутбук.

Повільно.

— У нас люблять ще й результати, — кажу рівно. — І я щойно витягнула контракт, який ти втратила минулого місяця.

Пауза.

Її усмішка тьмяніє.

— Низько.

— Робоче, — відповідаю.

Вона випрямляється.

— Подивимось, як довго це триватиме.

— Працюй добре — і не доведеться.

Олена дивиться ще секунду й відходить.

Я знову відкриваю ноутбук.

Руки холодні.

Не через неї.

Через те, що він стоїть за склом свого кабінету і дивиться сюди.

Я відчуваю це шкірою.

Телефон блимає повідомленням.

Макс:
Ти добре тримаєш удар.

Я швидко друкую:

На роботі ми працюємо.

Кілька секунд.

Макс:
Я терплячий.

Я дивлюсь на двері його кабінету.

І розумію — найскладніше не Олена.

Найскладніше те, що частина мене чекає шостої вечора.