29 Макс

Ліза написала коротко:

Сьогодні не зможу. Матвій примхливий після садка. Напишіть, якщо температура підніметься.

І все.

Без смайлів. Без «може пізніше». Без варіантів.

Я кілька секунд дивився на екран, ніби там могло з’явитися продовження. Не з’явилося.

— Ліза не прийде? — питає Соломія з дивана.

— Сьогодні ні.

Вона думає секунду.

— Добре.

І знову береться за зайця.

Мені чомусь це «добре» не подобається.

День розмазався на десятки дрібних дій.

Градусник. Вода. Ліки. Дзвінок із відділу закупівель. Ще градусник. Логісти. Ковдра. Пошта. Юристи. Суп. Підпис. Кашель. Таблиця. Перевірити, чи дихає рівно.

Я не сів нормально жодного разу.

Телефон не замовкав — але вперше за роки я не міг відповісти одразу. І кожен пропущений виклик чіпляв нерви сильніше, ніж будь-який контракт.

— Тату, — тихо каже Соломія ближче до вечора.

Я вже навіть не здригаюсь від цього слова. Просто повертаю голову.

— М?

— Я вже не гаряча.

Я торкаюсь лоба.

Тепла. Але не палає.

І тільки тоді розумію, як сильно був напружений увесь день.

— Краще.

Вона задоволено киває.

— Я ж казала.

Я усміхаюсь.

І раптом думаю: як це витримують роками?

Без перерв. Без заміни. Без можливості вимкнутись.

Ліза робить це щодня.

І ніхто не приходить після роботи її підмінити.

Мені сьогодні допомогла тільки вона — кілька повідомлень:

Дайте ще води.
Перевірте, чи не холодні руки.
Якщо засне — не будіть.

І цього виявилось достатньо, щоб я не відчував себе абсолютно безпорадним.

У двері дзвонять.

Кур’єр із коробками.

— Дитяче ліжко, — читаю на накладній.

Соломія оживає.

— Моє?

— Твоє.

Коробки займають пів кімнати. Інструкція — товста, як контракт на п’ятдесят сторінок.

Я відкриваю, розкладаю деталі.

— Я допоможу, — каже вона, сідаючи поруч.

— Ти хвора.

— Я сидячи.

Я зітхаю.

— Добре. Подавай гвинти.

Через десять хвилин я розумію, що це складніше за переговори з постачальниками.

— Тут не сходиться, — бурмочу.

— Бо ти навпаки тримаєш, — серйозно каже вона.

— Звідки знаєш?

Вона знизує плечима.

— Бачила.

Я зупиняюсь.

— Де?

Вона крутить гвинт у пальцях.

— Коли маленька була. Вітчим шафу збирав.

Я нічого не кажу. Просто чекаю.

— Він багато пив, — додає вона буденно. — І матюкався.

Вона показує, як саме тримати деталь.

— Потім молотком вдарив і палець собі прибив.

Я дивлюсь на її обличчя.

Вона говорить рівно. Без емоцій. Як про погоду.

— Кров була, — продовжує. — Мама кричала. А він ще більше.

Вона простягає мені гвинт.

— Тут закручувати.

Я беру.

У грудях важчає.

— Тобі було страшно?

Вона думає.

— Ні.

Пауза.

— Я в шафі сиділа.

Я закручую гвинт сильніше, ніж треба.

— Тепер не треба.

Вона дивиться на мене.

— Тут тихо.

— Тут тихо, — повторюю.

Ми збираємо ліжко разом. Повільно. Без криків. Без пляшок. Без матюків.

І коли ставлю останню планку, вона торкається бортика долонею.

— Моє.

Я сідаю на підлогу поруч і вперше за день відчуваю не втому.

А щось інше.

Відповідальність, яка вже не лякає так, як зранку.

І думку, що я дуже хочу, щоб їй більше ніколи не доводилось ховатись у шафі.

Ліжко стоїть.

Соломія вже двічі на нього сіла, один раз лягла і навіть перевірила, чи скрипить. Не скрипить.

— Тепер треба спати, — каже вона діловито.

І тільки тоді я розумію очевидне.

— Постіль.

Вона дивиться на мене очікувально.

Я відкриваю шафу в спальні.

Там — ідеально складені сорочки, костюми, кілька комплектів темної постільної білизни. Сіра. Графітова. Чорна.

Нічого, що має бачити дитина.

Я починаю ритись глибше. Інша полиця. Запасні ковдри. Пледи.

Соломія крутиться поруч, торкається тканин.

— Це як у готелі, — каже.

— Це і є готель, — бурмочу.

Вона нахиляє голову.

— Не дуже дитячий.

— Знаю.

Я витягую світлішу наволочку — майже білу. Уже краще. Ковдра теж підійде.

І в цей момент із верхньої полиці щось з’їжджає й падає на підлогу.

Пакунок.

Тонка коробка, перев’язана стрічкою.

Я завмираю на секунду.

Соломія вже поруч.

— Йоперний театр, — бурмоче вона.

Я дивлюсь на неї.

— Звідки ти це знаєш?

Вона знизує плечима.

— Сергій казав. Мамін друг.

Я мовчу. Забираю коробку швидше, ніж вона встигає її відкрити.

Але стрічка вже розв’язалась.

Кришка прочиняється.

Всередині — шовковий халат кольору темного вина. Дорогий. М’який. Очевидно не випадкова покупка.

Я пам’ятаю, коли його купував. Перед поїздкою. Для жінки, з якою тоді намагався будувати щось… або робити вигляд.

Не знадобився.

Соломія торкається тканини пальцем.

— Гарний.

— Не для дітей, — кажу спокійно і закриваю коробку.

Вона не питає більше. Просто повертається до ліжка й починає укладати зайця під подушку.

Я стою з пакунком у руках.

І раптом думаю не про минуле.

Про Лізу.

Про її волосся, зібране абияк на кухні. Про те, як вона закочує рукави. Про запах супу в моїй квартирі.

Це виглядає правильніше, ніж будь-який мій попередній подарунок.

Я кладу коробку на полицю біля дверей.

— Це потім, — кажу сам собі.

— Що? — озивається Соломія.

— Нічого.

Я беру підковдру й починаю застеляти ліжко.