28 Ліза

Я стою посеред його кухні з відчуттям, ніби лишаю тут частину себе.

Каструля з супом уже настоялась, пара повільно осідає на плитці. Макс тримає чашку з чаєм, але не п’є — дивиться на мене так уважно, ніби я зараз передам йому не інструкцію, а пароль від життя.

— Отже, слухай, — кажу, збираючи волосся в хвіст. — Температуру міряєш кожні сорок хвилин. Якщо буде вище тридцяти восьми і п’яти — даєш сироп. Я підписала на коробці.

Він киває.

— Якщо спітніє — одразу переодягни. Не кутай. Вікно можна відкрити на мікропровітрювання.

— Зрозумів.

— І воду. Постійно пропонуй воду. Навіть якщо каже, що не хоче.

— Я запам’ятаю.

— Ні, — я дивлюсь прямо. — Ти запишеш.

Він без заперечень бере телефон і відкриває нотатки.

Це заспокоює.

— Суп маленькими порціями. Не змушуй. Якщо засне — не буди, але перевіряй, щоб дихання рівне.

Він дивиться на мене і раптом тихо:

— Ти завжди так?

— Як?

— Береш відповідальність на себе.

Я на секунду мовчу.

— Коли є дитина — інакше не виходить.

Матвій уже взутий, сидить на стільці й обіймає рюкзак.

— Мам, ми запізнимось.

— Йдемо.

Я беру сумку, зупиняюсь біля дверей і ще раз дивлюсь на Макса.

Він стоїть у власній квартирі з листком моїх правил у телефоні й виглядає менш впевненим, ніж учора в кабінеті переговорів.

— Ти впораєшся, — кажу.

Він усміхається коротко.

— З інструкцією — так.

Дорога до садка коротка, але думки довгі.

Матвій розповідає про машинку в групі, про те, що сьогодні буде ліплення, і чи можна ввечері до Соломії. Я відповідаю автоматично, поправляю йому шапку і думаю про температуру, суп і чоловіка, який сьогодні залишився з хворою дитиною замість нарад.

Біля входу він обіймає мене.

— Ти ввечері швидко прийдеш?

— Так.

— І до них підемо?

Я вагаюсь секунду.

— Подивимось, як Соломія.

Він серйозно киває, ніби це найважливіший план на день.

Я дивлюсь, як він заходить у групу, і тільки тоді дозволяю собі видихнути.

Офіс зустрічає шумом і поглядами.

Я ще не встигла сісти, як із сусіднього столу чується:

— О, наша тимчасова начальниця прийшла.

Я відкриваю ноутбук.

— Доброго ранку.

— Рейнхарда нема, а ти вже керуєш? — кидає інший голос.

— Я працюю, — відповідаю рівно.

— Аня теж працювала, — додають з усмішкою. — Але не настільки близько до кабінету.

Я відчуваю, як по спині повзе холод.

— Якщо є питання по роботі — задавайте, — кажу, не піднімаючи очей. — Якщо ні — у нас дедлайни.

Вони замовкають не одразу, але замовкають.

Пошта завалена. Логісти чекають рішення. Постачальник просить підтвердження. Фінанси зависли через новий контракт, який може або врятувати квартал, або провалити його.

І Макса немає.

Я перечитую договір утретє, телефоную юристам, звіряю цифри. Відповідальність відчувається фізично — важче за сумку, важче за втому після безсонної ночі.

Телефон вібрує.

Повідомлення від нього:

38.1. Воду п’є. Спить.

Я ловлю себе на усмішці, перш ніж встигаю її сховати.

— Щось хороше? — питає хтось із відділу.

— Робоче, — відповідаю.

І знову повертаюсь до таблиць.

Через годину мене викликають у переговорну.

Троє менеджерів уже там.

— Без Рейнхарда рішення не приймаємо, — каже один.

Я кладу папку на стіл.

— Приймете. Бо він сьогодні зайнятий важливішим.

— І що це за важливіше?

Я дивлюсь прямо.

— Дитина.

Вони переглядаються.

Я відкриваю документ.

— Тепер по суті. Якщо не підтвердимо сьогодні — втратимо постачальника. А з ним — пів складу.

Тиша.

Я відчуваю, як всередині стискається, але голос звучить рівно.

Бо іноді треба витримати не тільки ніч, температуру й страх.

А й людей, які чекають, що ти помилишся.

І не дати їм цього задоволення.