27 Макс

Я прокидаюсь не від будильника.

Від звуків.

Тихих, ритмічних — метал об метал, вода, що біжить, шурхіт пакета. Мозок ще не встигає зібрати картину, і перша думка абсолютно нелогічна: я не вдома.

Потім бачу свою стелю.

Тиша в кімнаті Соломії. Вона не кличе, не плаче, не бурмоче крізь сон.

А звуки — з кухні.

Я підводжусь, проводжу рукою по обличчю, намагаючись згадати вечір. Вино. Ліза. Її волосся на плечі. Моя рука на її шиї. Те, як вона сказала «на сьогодні досить», але не відійшла одразу.

Я виходжу в коридор.

І зупиняюсь.

На кухні світло, і в ньому вона — спиною до мене, в моїй футболці, яку, мабуть, позичила вночі. Волосся зібране недбало, на плиті кипить каструля, на столі розкладені овочі, дитячі чашки, відкриті контейнери.

Запах — теплий, курячий бульйон.

Живий.

Незнайомий моїй квартирі.

Я стою мовчки кілька секунд.

— Ти давно не спиш? — питаю нарешті.

Вона здригається, обертається.

— О, ти вже встав.

— Очевидно.

Вона посміхається краєм губ.

— Температура вночі спадала, але я вирішила підстрахуватись. Суп краще, ніж піца з доставки.

Я дивлюсь на плиту.

— У мене немає піци з доставки.

— Саме тому я готую.

Я спираюсь на одвірок.

— Ти збираєшся на роботу?

— Так. Після лікаря завезу Матвія в садок і поїду в офіс.

Вона говорить буденно, ніби нічого не змінилось. Ніби не було кухні опівночі, вина і тиші між словами.

Я роблю крок ближче.

— Ти могла піти раніше.

— Могла, — знизує плечима. — Але діти прокинуться голодні.

На столі дві миски з уже нарізаною морквою. Дві ложки. Дві серветки.

Моя квартира виглядає так, ніби тут завжди хтось жив.

Телефон у її руці раптом вібрує.

Вона дивиться на екран.

І її обличчя змінюється.

Майже непомітно — як вимикають світло в кімнаті.

— Перепрошую, — каже тихіше і відповідає. — Так?

Я не чую співрозмовника, але впізнаю тон. Напружений. Оборонний.

— Ми ж домовлялись, — каже вона рівно.
Пауза.
— Ні, сьогодні не вийде.
Ще пауза.
— Я на роботі.
Довша.
— Я сказала — ні.

Вона замовкає.

Слухає.

І я бачу, як її плечі повільно опускаються. Не розслабляються — здаються.

— Я подумаю, — каже зрештою. — Добре.

Відключає.

Кладе телефон на стіл трохи повільніше, ніж треба.

В кухні стає тихіше, ніж було до дзвінка.

— Свекруха? — питаю.

Вона не дивиться на мене.

— Так.

— Знову Матвій?

Вона киває.

— Вона хоче забрати його на вихідні. Каже, я працюю і дитині потрібна «стабільність».

Я стискаю щелепу.

— І?

— І вона вміє переконувати, — відповідає Ліза рівно, але голос уже без тепла. — Через суд, знайомих і почуття провини.

Вона помішує суп, хоча він не потребує цього.

Рух механічний.

— Ти погодишся?

Вона мовчить секунду.

— Не знаю.

Це звучить гірше, ніж «так».

Я дивлюсь на її спину, на напружену лінію плечей — ще вчора під моїми руками вони були теплі, живі. Зараз — закриті.

— Лізо.

Вона обертається.

— М?

Я підходжу ближче.

— Ти не одна з цим.

Вона дивиться прямо.

І вперше за ранок її погляд не службовий, не зібраний.

Втомлений.

— Я знаю, — каже тихо. — Просто іноді цього недостатньо.

З кімнати чується сонне шарудіння.

Діти прокидаються.

Вона одразу оживає, бере тарілки.

Я стою поруч і розумію: мій ранок почався з шуму каструлі.

А тепер починається з чужої війни, в яку я вже втягнутий більше, ніж планував.