Розділ 12 Нова реальність

Макс

Я прокидаюсь не від будильника. Від звуків. Тихих, ритмічних — метал об метал, вода, що біжить, шурхіт пакета. Мозок ще не встигає зібрати картину, і перша думка абсолютно нелогічна: я не вдома.

Потім бачу свою стелю. Тиша в кімнаті Соломії. Вона не кличе, не плаче, не бурмоче крізь сон.

А звуки — з кухні.

Я підводжусь, проводжу рукою по обличчю, намагаючись згадати вечір. Вино. Ліза. Її волосся на плечі. Моя рука на її шиї. Те, як вона сказала «на сьогодні досить», але не відійшла одразу.

Я виходжу в коридор. І зупиняюсь. На кухні світло, і в ньому вона — спиною до мене, в моїй футболці, яку, мабуть, позичила вночі. Волосся зібране недбало, на плиті кипить каструля, на столі розкладені овочі, дитячі чашки, відкриті контейнери.

Запах — теплий, курячий бульйон. Живий. Незнайомий моїй квартирі. Я стою мовчки кілька секунд.

— Ти давно не спиш? — питаю нарешті.

Вона здригається, обертається.

— О, ти вже встав.

— Очевидно.

Вона посміхається краєм губ.

— Температура вночі спадала, але я вирішила підстрахуватись. Суп краще, ніж піца з доставки.

Я дивлюсь на плиту.

— У мене немає піци з доставки.

— Саме тому я готую.

Я спираюсь на одвірок.

— Ти збираєшся на роботу?

— Так. Після лікаря завезу Матвія в садок і поїду в офіс.

Вона говорить буденно, ніби нічого не змінилось. Ніби не було кухні опівночі, вина і тиші між словами.

Я роблю крок ближче.

— Ти могла піти раніше.

— Могла, — знизує плечима. — Але діти прокинуться голодні.

На столі дві миски з уже нарізаною морквою. Дві ложки. Дві серветки.

Моя квартира виглядає так, ніби тут завжди хтось жив. Телефон у її руці раптом вібрує. Вона дивиться на екран. І її обличчя змінюється. Майже непомітно — як вимикають світло в кімнаті.

— Перепрошую, — каже тихіше і відповідає. — Так?

Я не чую співрозмовника, але впізнаю тон. Напружений. Оборонний.

— Ми ж домовлялись, — каже вона рівно.
Пауза.
— Ні, сьогодні не вийде.
Ще пауза.
— Я на роботі.
Довша.
— Я сказала — ні.

Вона замовкає.

Слухає.

І я бачу, як її плечі повільно опускаються. Не розслабляються — здаються.

— Я подумаю, — каже зрештою. — Добре.

Відключає.

Кладе телефон на стіл трохи повільніше, ніж треба.

В кухні стає тихіше, ніж було до дзвінка.

— Свекруха? — питаю.

Вона не дивиться на мене.

— Так.

— Знову Матвій?

Вона киває.

— Вона хоче забрати його на вихідні. Каже, я працюю і дитині потрібна «стабільність».

Я стискаю щелепу.

— І?

— І вона вміє переконувати, — відповідає Ліза рівно, але голос уже без тепла. — Через суд, знайомих і почуття провини.

Вона помішує суп, хоча він не потребує цього.

Рух механічний.

— Ти погодишся?

Вона мовчить секунду.

— Не знаю.

Це звучить гірше, ніж «так».

Я дивлюсь на її спину, на напружену лінію плечей — ще вчора під моїми руками вони були теплі, живі. Зараз — закриті.

— Лізо.

Вона обертається.

— М?

Я підходжу ближче.

— Ти не одна з цим.

Вона дивиться прямо. І її погляд не службовий, не зібраний. Втомлений.

— Я знаю, — каже тихо. — Просто іноді цього недостатньо.

З кімнати чується сонне шарудіння.

Діти прокидаються. Вона одразу оживає, бере тарілки. Я стою поруч і розумію: мій ранок почався з шуму каструлі. А тепер починається з чужої війни, в яку я вже втягнутий більше, ніж планував.

Ліза

Я стою посеред його кухні з відчуттям, ніби лишаю тут частину себе.

Каструля з супом уже настоялась, пара повільно осідає на плитці. Макс тримає чашку з чаєм, але не п’є — дивиться на мене так уважно, ніби я зараз передам йому не інструкцію, а пароль від життя.

— Отже, слухай, — кажу, збираючи волосся в хвіст. — Температуру міряєш кожні сорок хвилин. Якщо буде вище тридцяти восьми і п’яти — даєш сироп. Я підписала на коробці.

Він киває.

— Якщо спітніє — одразу переодягни. Не кутай. Вікно можна відкрити на мікропровітрювання.

— Зрозумів.

— І воду. Постійно пропонуй воду. Навіть якщо каже, що не хоче.

— Я запам’ятаю.

— Ні, — я дивлюсь прямо. — Ти запишеш.

Він без заперечень бере телефон і відкриває нотатки.

Це заспокоює.

— Суп маленькими порціями. Не змушуй. Якщо засне — не буди, але перевіряй, щоб дихання рівне.

Він дивиться на мене і раптом тихо:

— Ти завжди так?

— Як?

— Береш відповідальність на себе.

Я на секунду мовчу.

— Коли є дитина — інакше не виходить.

Матвій уже взутий, сидить на стільці й обіймає рюкзак.

— Мам, ми запізнимось.

— Йдемо.

Я беру сумку, зупиняюсь біля дверей і ще раз дивлюсь на Макса.

Він стоїть у власній квартирі з листком моїх правил у телефоні й виглядає менш впевненим, ніж учора в кабінеті переговорів.

— Ти впораєшся, — кажу.

Він усміхається коротко.

— З інструкцією — так.

Дорога до садка коротка, але думки довгі.

Матвій розповідає про машинку в групі, про те, що сьогодні буде ліплення, і чи можна ввечері до Соломії. Я відповідаю автоматично, поправляю йому шапку і думаю про температуру, суп і чоловіка, який сьогодні залишився з хворою дитиною замість нарад.

Біля входу він обіймає мене.

— Ти ввечері швидко прийдеш?

— Так.

— І до них підемо?

Я вагаюсь секунду.

— Подивимось, як Соломія.

Він серйозно киває, ніби це найважливіший план на день.

Я дивлюсь, як він заходить у групу, і тільки тоді дозволяю собі видихнути.

Офіс зустрічає шумом і поглядами.

Я ще не встигла сісти, як із сусіднього столу чується: