26 Ліза

Вино тепле.

Не міцне — але достатнє, щоб плечі перестали бути такими напруженими, як увесь день. Я сиджу на кухні Макса і ловлю себе на дивному відчутті: ніби потрапила в чужу реальність, де все занадто тихо, занадто правильно… і водночас небезпечно спокійно.

Він поруч.

Не навпроти, як у офісі за столом переговорів. Поруч настільки, що я відчуваю його тепло навіть крізь тканину одягу.

І це бентежить сильніше, ніж будь-які його слова.

Я роблю ще ковток.

Помилка.

Алкоголь розслабляє думки, але не відключає їх. Навпаки — вони стають чеснішими. Я занадто добре усвідомлюю, що він привабливий. Не «як начальник». Не «взагалі». А як чоловік, який сьогодні носив на руках гарячу дитину й розгублено дивився на градусник.

Це руйнує дистанцію.

— Ти занадто мовчиш, — каже він тихо.

— Думаю.

— Про роботу?

Я усміхаюсь.

— Саме про те, про що не треба.

Він не відводить погляду.

— Службовий роман?

Я зітхаю.

— Погана ідея.

— З досвіду?

— З логіки.

— Логіка часто переоцінена, — каже він спокійно.

Я дивлюсь на нього уважніше.

— А у вас великий досвід ігнорувати логіку?

— Достатній, щоб знати: якщо люди тягнуться одне до одного — заборони мало допомагають.

— Допомагають, — заперечую. — Якщо не хочеш ускладнювати життя.

Він усміхається. Не насмішкувато. Впевнено.

— Я вмію не ускладнювати.

— О, звісно, — сміюся тихо. — Ви ж професіонал у переговорах.

— І не тільки.

Я піднімаю брову.

— Це прозвучало як реклама.

Він трохи нахиляє голову.

— Я вмію задовольняти жінку різними способами.

Я дивлюсь на нього секунду.

Потім сміюся — тихо, щиро.

— Самовпевнено.

— Практика, — відповідає він спокійно.

— Це найгірша фраза для спокушання.

— А ти ще не втекла.

Я знову підношу келих, щоб приховати усмішку.

— Бо я доросла людина. І розумію, що флірт — це ще не катастрофа.

— Тоді не напружуйся так.

— Я не…

Він встає.

І стає позаду мене.

Я завмираю.

— Що ви робите?

— Виправляю ситуацію.

Його руки лягають на мої плечі.

Теплі.

Сильні.

Я різко вдихаю.

— Максе…

— Розслабся.

Його пальці повільно натискають на напружені м’язи шиї. Я навіть не усвідомлювала, наскільки вони затиснуті, поки напруга не починає танути.

Небезпечно.

Я повинна відсунутись.

Але не рухаюсь.

— Ти весь день тримала все на собі, — каже він тихо. — Це видно.

Його руки рухаються обережно, без поспіху, і від цього ще складніше думати раціонально.

— Це частина роботи.

— Ні. Це частина відповідальності.

Я заплющую очі на секунду.

Погана ідея.

Його пальці ковзають уздовж шиї, зупиняються біля потилиці. Тепло розходиться хвилею, і я ловлю себе на тому, що дихаю повільніше.

— Ти зараз спеціально це робиш, — кажу тихіше.

— Так.

Чесність обеззброює більше, ніж флірт.

— Максе… ми так далеко зайдемо.

— Ми сидимо на кухні, — відповідає він спокійно.

Я усміхаюсь, не відкриваючи очей.

— Ви небезпечний.

— Тільки коли хочу.

Його руки завмирають, але не відходять.

І я раптом розумію, що найскладніше — не його впевненість.

А те, що мені подобається.

Я відкриваю очі.

— На сьогодні досить.

Я обережно відхиляюсь уперед, виходячи з-під його рук.

Він не зупиняє.

Просто дивиться.

І в цьому погляді більше обіцянки, ніж у будь-яких словах.

— Інакше? — питає тихо.

Я беру келих.

— Інакше завтра буде складніше працювати.

Він усміхається.

— Я люблю складні задачі.

Я роблю ковток, щоб приховати, як пришвидшилось серце.

— А я — стабільність.

— Подивимось, хто переможе.

Ми дивимось одне на одного.

І я вже знаю — справа не в перемозі.

Справа в тому, що я почала хотіти програти.