25 Макс

Я приношу Соломії воду, чекаю, поки вона зробить кілька ковтків і знову засне. Вона вже не така гаряча, дихає рівніше, пальці розслаблено лежать поверх ковдри.

Я стою ще хвилину.

Переконуюсь.

І тільки тоді виходжу з кімнати.

На кухні світло тепліше, ніж було вдень. І пахне не стерильністю, а їжею. І чимось ще — присутністю.

Ліза витирає руки рушником, обертається.

— Заснула?

— Так.

Вона сідає назад за стіл.

Я дивлюсь на келихи.

Вечеря мені сподобалась.

Але не настільки, як вона.

Проста думка. Чесна. Чоловіча.

Я беру пляшку й підливаю їй ще вина.

— Вам же завтра на роботу, — каже вона.

— Вам теж.

— Я не начальник.

— Це не аргумент.

Вона хитає головою, але не відсуває келих.

Я сідаю ближче, ніж раніше. Не навпроти — поруч.

Тепер відчувається її тепло.

— Ви сьогодні були… — підбираю слово, — справжня.

— Ви теж, — відповідає вона.

Я дивлюсь на її руки, на пасмо волосся, що вибилось і лягає на щоку. В офісі вона зібрана, різка, правильна. Тут — жива.

Я хочу торкнутися.

Не думаючи далі, піднімаю руку й забираю пасмо за її вухо.

Вона завмирає.

Не відсувається.

Секунда.

— Максе…

М’яко. Без обурення.

Я не відповідаю. Просто дивлюся.

Вино робить думки повільнішими, але бажання — чіткішим.

Я нахиляюсь ближче.

Повільно.

Дає можливість відступити.

Вона не рухається.

Наші обличчя вже поруч, я відчуваю її подих — теплий, з вином і чаєм.

Я думаю тільки одне: хоча б поцілунок.

Не більше.

Просто перевірити, чи ця напруга між нами справжня.

І саме в цю мить із кімнати лунає сонне бурмотіння Матвія.

Я завмираю.

Вона тихо видихає.

Ми відсторонюємось майже одночасно.

Я усміхаюсь у келих.

— У нас поганий таймінг.

Вона теж усміхається.

— У нас діти.

І це звучить як причина важливіша за будь-яку іншу.

Я роблю ковток вина й розумію, що тепер хотітиму цей поцілунок ще більше.

Я роблю ще ковток і дивлюсь, як вона поправляє келих, ніби той винен у нашій паузі.

Вона хоче зробити вигляд, що нічого не сталося.

А я — ні.

Ця її обережність, дистанція, спроба залишитись «правильною» тільки підігріває інтерес. Звична схема: або відступають, або переходять у відкритий флірт. Вона — тримає межу.

І саме тому я не збираюсь відпускати момент.

— Лізо.

Вона піднімає очі.

— М?

Я трохи нахиляюсь ближче, щоб говорити тихіше.

— Хай сьогодні вночі тобі приснюся я.

Вона кліпає.

Не одразу розуміє, що почула.

— Самовпевнено, — каже нарешті.

— Практично.

— А якщо ні?

Я усміхаюсь.

— Тоді доведеться повторити.

Вона хитає головою, але кутики губ видають її більше, ніж слова.

— Ви ж розумієте, що це погана ідея?

— Ні, — кажу чесно. — Я розумію, що хочу перевірити.

— Що саме?

Я дивлюсь їй прямо в очі.

— Чи ти думаєш про мене поза роботою.

Вона мовчить.

І ця тиша красномовніша за відповідь.

Я відсуваюсь рівно настільки, щоб не тиснути, але й не зникнути з її простору.

— Спокійно, — додаю тихіше. — Я не поспішаю.

І вперше за вечір кажу правду без жодної гри.

— Мені цікавіше, коли складно.

Вона дивиться довго.

— Тоді вам буде дуже цікаво.

Я усміхаюсь.

— Я вже це зрозумів.

У кімнаті тихо дихають діти.

А на кухні стає тепліше, ніж від вина.

І тепер я точно знаю: цей поцілунок буде.

Питання тільки — коли вона дозволить.