24 Ліза

Я виходжу з квартири тихо, але двері за спиною здаються надто гучними.

У кімнаті лишається Макс і хвора дитина, яка вперше дозволила собі заснути спокійно. І я раптом відчуваю дивне — ніби залишаю когось без нагляду, хоча розумію: так і має бути.

Матвія не можна лишати самого.

Я майже біжу додому.

Папуга зустрічає мене криком:

— Чорт забирай!

— Тихо, — шепочу, стягуючи куртку.

Матвій вибігає з кімнати.

— Мам?

— Збирайся. Йдемо в гості.

— До кого?

— До Соломії.

Він округлює очі.

— Вона прийшла?

— Ні. Вона захворіла.

Він серйознішає миттєво.

— Треба компот.

— Треба, — погоджуюсь.

Я витягую з шафи свою аптечку — не ту маленьку коробочку з пластирями, а велику, перевірену роками: градусник, жарознижувальне, сиропи, чай із ромашкою, мазі, навіть стару дитячу грілку.

Матвій одягається сам. Дбайливо бере маленького динозавра.

— Щоб їй не було сумно.

Ми повертаємось за п’ятнадцять хвилин.

Макс відкриває майже одразу. Волосся скуйовджене, рукави закатані, в очах напруга.

— Температура?

— Тридцять вісім.

Я киваю.

— Зараз.

Квартира виглядає так само інакше, як і він — надто правильна, надто тиха. Ніби тут живуть не люди, а правила.

Я розкладаю аптечку на столі.

— Матвію, мий руки й тихо.

Він киває і навшпиньки йде до ванни.

Я перевіряю лоб Соломії, даю ліки, змушую її випити воду.

Вона слухається.

Макс стоїть поруч, не заважає, але не відходить ні на крок.

— Їй треба поїсти, — кажу. — Легке.

— У мене є… — він дивиться на холодильник. — Вода.

Я усміхаюсь.

— Зараз виправимо.

Кухня у нього блищить, як реклама. Ні крихти, ні зайвої ложки. Ні слідів життя.

Я відкриваю шафи.

— Каструля?

— Верхня полиця.

— Дошка?

— Ліва.

Я рухаюсь швидко, автоматично. Ріжу овочі, ставлю бульйон, вмикаю плиту. Матвій сидить на стільці й тихо розповідає Соломії про папугу, але пошепки.

Макс спершу стоїть осторонь.

Потім подає мені ложку.

Потім відкриває банку.

Потім сам знаходить сіль.

І кухня перестає бути стерильною.

З’являється пара. Запахи. Шурхіт. Голоси.

— Вона любить макарони, — каже він тихо.

— Я помітила.

Я даю йому тарілку.

— Неси.

Він несе обережно, ніби це щось крихке.

Соломія прокидається.

— Пахне…

— Суп, — каже Матвій гордо. — Мама лікувальний варить.

Вона сідає, закутавшись у ковдру.

Їсть повільно.

І я бачу, як у Макса вперше розслабляються плечі.

Я повертаюсь на кухню мити посуд.

Він стає поруч.

— Дякую, — каже тихо.

Я знизую плечима.

— Це просто вечеря.

***

Діти засинають несподівано швидко.

Соломія — після ліків і супу, вперше не здригаючись від кожного звуку. Матвій поруч на дивані, впоперек ковдри, стискає динозавра й бурмоче щось про папугу, який «не спеціально лається».

Я тихо прикриваю двері.

У квартирі стає майже нечутно.

Макс стоїть посеред кухні, дивиться на дві брудні чашки, ніби вони складніше будь-якого контракту.

— Вони сплять, — кажу.

Він киває.

Пауза тягнеться довше, ніж треба.

Потім він відчиняє шафку і дістає пляшку вина.

— Я сьогодні трохи… — він проводить рукою по потилиці. — Перелякався.

— Я помітила.

— Тому хочу зняти стрес. Ви не проти?

Я вагаюсь секунду.

— Тільки трохи.

Він знаходить келихи — різні, не комплект. Стає смішно: у стерильній кухні немає набору для двох.

Вино тихо ллється, запах теплий, терпкий.

Ми сідаємо навпроти.

Я роблю ковток.

І тільки зараз помічаю: без піджака, з розстібнутим коміром, із втомою в очах він виглядає… інакше. Не як керівник. Як чоловік, який сьогодні носив на руках гарячу дитину й не знав, що робити.

І чомусь від цього він красивіший, ніж у своєму ідеальному офісному світлі.

— Ви дивитесь, — каже він.

— Аналізую.

— І які висновки?

Я кручу келих.

— Ви не контролюєте все так добре, як думаєте.

Він усміхається куточком губ.

— Це вже катастрофа.

— Ні, — кажу тихіше. — Це нормально.

Ми мовчимо.

Тиша не напружує.

Він відкидається на спинку стільця.

Він дивиться довше, ніж дозволяє дистанція між начальником і підлеглою.

— В офісі ви інша.

— Там я виживаю.

— А тут?

Я не одразу відповідаю.

— Тут… живу.

Він робить ковток.

— Мені подобається ця версія вас.

Серце збивається з ритму.

— Вам просто пощастило побачити мене без таблиць.

— Можливо, — каже він. — Але я б хотів бачити частіше.

Я піднімаю очі.

Наші погляди зустрічаються над краєм келихів.

І на секунду здається, що ми говоримо не про роботу.

— Максе…

Я не знаю, що саме хочу сказати.

Він теж не рухається.

Тиша стає густішою.

І саме тоді з кімнати лунає сонне:

— Води…

Ми відводимо погляди одночасно.