23 Макс

Я саме підписую договір, коли дзвонить телефон.

Незнайомий номер.

Я вже хочу скинути, але щось змушує відповісти.

— Рейнхард.

— Добрий день. Це з інтернату.

Серце робить неприємний стрибок.

— Так.

— У Соломії підвищена температура. Вона млява, відмовляється від обіду. Ми дали жарознижувальне, але…

— Скільки? — перебиваю.

— Тридцять вісім і два.

У вухах починає дзвеніти.

— Лікаря викликали?

— Поки що ні. Якщо підніметься — будемо діяти за протоколом.

Протоколом.

— Я їду, — кажу.

— Пане Рейнхард, зараз робочий день, відвідування…

— Я їду, — повторюю.

Я кладу слухавку й кілька секунд дивлюся в стіну.

Потім встаю.

— Лізо.

Вона піднімає голову.

— Що сталося?

— Соломія хвора.

Вона не ставить зайвих питань.

— Скільки температура?

— Тридцять вісім.

Вона вже бере пальто.

— Їдемо.

У ліфті я стискаю телефон у руці.

— Вони дали їй ліки й залишили лежати, — кажу більше собі.

Ліза дивиться на мене різко.

— Що значить “залишили”?

— За протоколом.

Вона зводить брови.

— Максе. Хвора дитина не має лежати сама в інтернаті.

Я мовчу.

— Ви ж розумієте, що її треба забрати.

— Я не можу просто…

— Можете.

Вона дивиться мені прямо в очі.

— Вона ваша донька.

Це звучить простіше, ніж є насправді.

У машині я їду швидше, ніж дозволяють знаки.

— Я ще не оформив документи, — кажу.

— Це не має значення, коли температура під сорок.

— Вони не віддадуть.

— Ви навіть не спробували.

Я зціплюю зуби.

— Ви дуже легко говорите.

— Бо я мама, — відповідає вона. — І знаю, що дитині зараз страшно. Навіть якщо вона цього не показує.

Я згадую, як Соломія казала: «Тут кричать».

І як вона стискала зайця.

— Якщо вони відмовляться, — кажу.

— Тоді ми зробимо сцену.

Я дивлюсь на Лізу.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

І раптом розумію, що поруч зі мною людина, яка не боїться виглядати незручною заради дитини.

Машина повертає на знайому вулицю.

Я відчуваю, як серце б’ється десь у горлі.

Бо вперше в житті їду не на угоду.

Я їду по доньку.

В інтернаті пахне ліками й старою фарбою.

Той самий коридор. Те саме світло. Та сама вихователька з втомленими очима.

— Вона спить, — каже вона. — Ми дали жарознижувальне.

— Я забираю її.

Вона кліпає.

— Пане Рейнхард, це не так просто. У нас процедура. Потрібен дозвіл адміністрації, заява…

— Вона хвора.

— Ми діємо за протоколом.

Знову це слово.

Протокол.

Ліза стоїть поруч зі мною. Я відчуваю її напруження, як електрику в повітрі.

— Ви розумієте, що дитина з температурою лежить тут сама? — каже вона рівно. — Без мами. Без тата.

Вихователька знизує плечима.

— У нас багато дітей.

Я стискаю кулаки.

— Покажіть мені її.

Нас ведуть у кімнату.

Соломія лежить поверх ковдри, в одязі. Обличчя гаряче, щоки червоні. Зайця немає.

Я підходжу, торкаюся лоба.

Гаряча.

— Соломіє.

Вона відкриває очі.

— Максе…

Голос тихий, майже беззвучний.

Вона тягне руку.

Я підхоплюю її одразу.

Вона важча, ніж учора.

І легша, ніж має бути дитина.

— Я тут, — кажу. — Все добре.

Вона притискається до мене слабко. Ліза стоїть за моєю спиною.

— Вона горить, — каже. — Їй потрібен лікар і ліжко. Нормальне.

— Ми викличемо швидку, якщо…

— Не якщо, — перебиваю. — Я її забираю.

У кабінеті завідувачки прохолодно й стерильно. Жінка років п’ятдесяти дивиться на мене поверх окулярів.

— Ви не маєте права виносити дитину без оформлених документів.

— Вона моя донька.

— Поки що — ні.

Соломія ворушиться у мене на руках.

— Тут шумно, — шепоче.

Я відчуваю, як у мене щось ламається всередині.

— Скільки? — питаю.

Завідувачка моргає.

— Перепрошую?

— Скільки коштує, щоб сьогодні моя дитина поїхала зі мною.

Ліза різко вдихає. Жінка мовчить. Я дістаю гаманець, кладу на стіл купюри.

— Я не купую вашу систему. Я купую тишу для хворої дитини.

Вона дивиться на гроші.

Потім на Соломію.

— Ви підпишете зобов’язання, — каже сухо. — І завтра принесете всі документи.

— Принесу.

Вона забирає гроші так, ніби це папірці.

— Можете йти.

Я не чекаю, поки вона передумає.

На сходах Соломія знову притискається до мене.

— Ми додому?

— Так.

— Там тихо?

— Там тихо.

У машині Ліза вже гуглить лікаря.

— Я знаю хорошу педіатриню, — каже. — Вона приїжджає додому.

— Дзвони.

Соломія лежить на задньому сидінні, накрита курткою.

Вона дихає уривчасто.

— Максе…

— М?

— Я не хотіла хворіти.

Груди стискає.

— Я знаю.

Коли ми під’їжджаємо до дому, руки в мене вже тремтять.

Я заношу її в квартиру, кладу на ліжко, накриваю ковдрою. Ліза розкладає ліки, ставить воду, міряє температуру.

Тридцять вісім і п’ять. Я ходжу колами.

— Ви сядьте, — каже вона.

Я не можу.

— Максе.

Я зупиняюсь.

— Ви їй потрібні спокійним.

Я сідаю. Соломія відкриває очі.

— Ліза…

— Я тут, сонечко.

Вона дивиться на нас обох.

— Ви разом?

Я ковтаю.

— Ми команда, — каже Ліза.

Соломія задоволено заплющує очі. Коли Ліза виходить на кухню, я йду за нею.

Стою мовчки кілька секунд.

— Лізо.

Вона обертається.

— М?

Я не знаю, як це сказати нормально.

— Залишіться сьогодні.