Розділ 10 Плітки

Ліза

Ранок у понеділок починається з кави, яку я п’ю стоячи.

У коридорах уже шумно. Хтось сміється біля принтера, хтось нервово цокає каблуками, хтось свариться з бухгалтерією через рахунок. Я проходжу повз, киваю знайомим обличчям і думаю про те, що вихідні були надто довгими, а ніч — надто короткою.

У кабінеті Макса ще порожньо.

Я відкриваю ноутбук, перевіряю пошту, одразу бачу три листи від постачальників, яких учора «дотиснула». Один уже підтвердив нові умови. Другий просить перенести дзвінок. Третій намагається торгуватися.

Я відкриваю таблицю, звіряю цифри, переписую строки, роблю помітки.

Мені подобається це відчуття — коли хаос починає складатися в систему.

Телефоную логістам.

Паралельно відповідаю на повідомлення юристів.

Встигаю замовити канцелярію, бо виявляється, що в нас знову закінчився папір.

Коли я несу папки до переговорної, мене зупиняє жінка з маркетингу. Вона дивиться на мене з легкою усмішкою.

— Ти швидко освоїлась.

— Робота є робота.

— Ммм. Аня два роки тут була. А ти — раз, і вже біля кабінету Рейнхарда.

Я не одразу розумію, що це не комплімент.

— Аня зламала ногу, — кажу спокійно. — Я тимчасово.

Вона зводить плечі.

— У нас тут «тимчасово» часто стає постійно.

І йде.

Я стою секунду, ковтаю відповідь, яку не скажу, і заходжу в переговорну.

За столом уже сидять двоє менеджерів.

— Ліза, — каже один, — ти тепер замість Ані?

— Я тепер там, де треба, — відповідаю.

Він хмикає.

— Ну-ну. У когось кар’єра пішла швидше, ніж очікувалось.

Я викладаю папки.

— У когось компанія в кризі, — кажу рівно. — І комусь треба це розгрібати.

Він замовкає.

Я підключаю ноутбук до екрана.

— Отже. Постачальник №3 погодився на старі тарифи. Але тільки за умови передоплати. Якщо підтвердимо сьогодні — економія за квартал буде близько сорока тисяч.

У кімнаті стає тихіше.

Хтось нахиляється ближче до таблиці.

— Серйозно?

— Серйозно.

Коли я виходжу з переговорної, у коридорі вже стоїть Макс.

Кава в руці. Обличчя зібране, але під очима тіні.

— Доброго ранку, — каже.

— Доброго.

— Я бачив лист від логістів.

— Я відповіла.

— Бачу.

Він дивиться на мене уважно.

— Ви вже половину дня прожили без мене.

— Не хотіла турбувати.

Кутик його губ ледь сіпається.

— Ви не з тих, хто не турбує.

Я знизаю плечима.

— Просто працюю.

Повз нас проходить хтось із відділу продажів.

— О, нова права рука Рейнхарда, — кидає з усмішкою.

Я відчуваю, як усередині щось стискається.

Макс повертає голову.

— Вона не моя права рука, — каже рівно. — Вона людина, яка щойно зекономила нам гроші. Раджу звикати.

Тиша.

Я дивлюся на нього.

Він дивиться на мене.

— Заходьте за п’ять хвилин, — каже. — Обговоримо далі.

Він іде.

Я залишаюсь у коридорі з папками в руках і розумінням, що тут ніхто не чекає з квітами.

Але й відступати я не збираюся.

Після вихідних, коли свекруха ледь не забрала у мене дитину я маю дуже сильно постаратися стати на ноги. Фірма Рейнхарда не надто продуктивна зараз. Але ми витягнемо її.  

Я заходжу в кабінет. Макс довго дивиться на мене. Якщо він і в коридорі так дивився, то не дивно, що пішли плітки. Мимоволі відчуваю що червонію. 

— Вам хтось казав, що ваші окуляри це дуже сексуально? — питає він несподівано. 

— Як це стосується роботи? — питаю, ковтаючи грудку. 

— Це відвоілкає, — каже. Але його очі сміються. І це бентежить. 

Макс

Я саме підписую договір, коли дзвонить телефон. Незнайомий номер.  Я вже хочу скинути, але щось змушує відповісти.

— Рейнхард.

— Добрий день. Це з інтернату.

Серце робить неприємний стрибок.

— Так.

— У Соломії підвищена температура. Вона млява, відмовляється від обіду. Ми дали жарознижувальне, але…

— Скільки? — перебиваю.

— Тридцять вісім і два.

У вухах починає дзвеніти.

— Лікаря викликали?

— Поки що ні. Якщо підніметься — будемо діяти за протоколом.

Протоколом.

— Я їду, — кажу.

— Пане Рейнхард, зараз робочий день, відвідування…

— Я їду, — повторюю.

Я кладу слухавку й кілька секунд дивлюся в стіну. Потім встаю.

— Лізо.

Вона піднімає голову.

— Що сталося?

— Соломія хвора.

Вона не ставить зайвих питань.

— Скільки температура?

— Тридцять вісім.

Вона вже бере пальто.

— Їдемо.

У ліфті я стискаю телефон у руці.

— Вони дали їй ліки й залишили лежати, — кажу більше собі.

Ліза дивиться на мене різко.

— Що значить “залишили”?

— За протоколом.

Вона зводить брови.

— Максе. Хвора дитина не має лежати сама в інтернаті.

Я мовчу.

— Ви ж розумієте, що її треба забрати.

— Я не можу просто…

— Можете.

Вона дивиться мені прямо в очі.

— Вона ваша донька.

Це звучить простіше, ніж є насправді.

У машині я їду швидше, ніж дозволяють знаки.

— Я ще не оформив документи, — кажу.

— Це не має значення, коли температура під сорок.

— Вони не віддадуть.

— Ви навіть не спробували.

Я зціплюю зуби.

— Ви дуже легко говорите.

— Бо я мама, — відповідає вона. — І знаю, що дитині зараз страшно. Навіть якщо вона цього не показує.

Я згадую, як Соломія казала: «Тут кричать».

І як вона стискала зайця.

— Якщо вони відмовляться, — кажу.

— Тоді ми зробимо сцену.

Я дивлюсь на Лізу.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

І раптом розумію, що поруч зі мною людина, яка не боїться виглядати незручною заради дитини.