21 Макс

Ми виходимо з під’їзду мовчки.

Ліза тримає Матвія на руках, він уже прокинувся остаточно, обіймає її за шию й щось бурмоче їй у вухо. Соломія йде поруч зі мною, ступає рівно, як маленький солдат.

На дворі пахне мокрим асфальтом.

Я відчиняю двері машини.

Ліза обережно саджає Матвія на заднє сидіння, пристібає ремінь. Соломія залазить сама, сідає поряд, дістає зайця з рюкзака.

Я зачиняю двері.

Ліза стоїть поруч із машиною, дивиться кудись повз мене.

— Лізо.

Вона повертає голову.

— М?

— Це завжди так?

Вона мовчить секунду.

— З Вікторією Степанівною?

— Так.

Вона видихає.

— У нас… складно.

Я не тисну.

— Вона вважає, що знає краще.

— А ви?

— А я вважаю, що мій син — не інструмент для доведення правоти.

Вона зводить плечі.

— Але Матвій її любить. І я не хочу забирати в нього бабусю.

Я киваю.

Це звучить знайомо.

— Просто іноді вона переходить межі.

— Сьогодні було саме так?

Вона дивиться на машину, де видно силуети дітей.

— Так.

Пауза.

— Дякую, що поїхали зі мною.

— Ви не були самі, — кажу. — Це різні речі.

Вона дивиться на мене уважніше.

— Ви дивно хороший у кризових ситуаціях.

Я криво усміхаюсь.

— Професійна деформація.

— А в особистих?

— Над цим працюю.

Вона ледь усміхається.

Я відчиняю двері водія.

— Поїхали. Діти чекають.

***

Дорога назад до інтернату проходить у тиші.

Соломія сидить рівно, притискаючи зайця до грудей. Вона дивиться у вікно, але я бачу по напружених плечах — вона рахує повороти, запам’ятовує маршрут. Як люди, що не хочуть загубитись удруге.

Я тримаю кермо міцніше, ніж треба.

У голові ще лунає голос Лізи, плач Матвія, сухий тон Вікторії Степанівни. Але зараз поруч зі мною інша дитина. Та, яка ще вчора боялась торкатися дивана.

— Максе, — каже Соломія раптом.

— М?

— Ми далеко їдемо?

Я ковтаю.

— Ні. Уже майже приїхали.

Вона мовчить.

Потім тихо:

— Назад?

Я не відповідаю одразу.

— Так. Поки що — назад.

Вона киває, ніби чекала саме таку відповідь.

Будівля інтернату зустрічає нас знайомим запахом і надто яскравим світлом у коридорі. Вихователька бере документи, щось відмічає в журналі. Соломія стоїть біля моєї ноги.

— Ти ж прийдеш? — питає вона, не дивлячись на мене.

— Прийду.

— Коли?

Оце найважче.

Я присідаю перед нею.

— Соломіє. Я зараз оформляю папери. Це не швидко.

Вона хмуриться.

— Скільки?

— Я не знаю точно.

Її пальці стискають зайця сильніше.

— Це як довго?

Я вдихаю.

— Це не завтра. Але й не назавжди.

Вона думає.

— А на вихідні?

Я ловлю її погляд.

— Я постараюсь.

— Ти обіцяв, що не віддаси.

Груди стискає.

— Я не віддаю. Я просто ще не можу забрати назовсім.

Вона мовчить.

— Тут кричать, — каже тихо.

— Я знаю.

— І забирають їжу, якщо повільно.

Я зводжу щелепи.

— Слухай мене. Я буду приходити. І я працюю над тим, щоб ти жила зі мною.

Вона дивиться прямо.

— Ти справжній?

— Так.

— Тоді не забудь.

Я торкаюсь її плеча.

— Я не забуду.

Вихователька кашляє.

— Соломіє, ходімо.

Соломія робить крок, потім зупиняється й повертається до мене.

Обіймає швидко, різко, ніби боїться передумати.

— Максе.

— М?

— Коли ти прийдеш, принеси яблука. Тут вони несмачні.

Я усміхаюсь, хоча в горлі стоїть клубок.

— Домовились.

Вона киває.

І йде.

Я стою ще хвилину після того, як двері за нею зачиняються.

Потім виходжу на вулицю, сідаю в машину й довго не заводжу двигун.

Бо вперше в житті відчуваю, що хтось чекає мене не як гостя.

А як свого.