20 Макс

Ранок починається з того, що Соломія сама залазить на стілець і дістає миску.

— Я хочу пластівці, — заявляє.

— У нас є вівсянка.

Вона морщить ніс.

— Це не пластівці.

— Це дорослі пластівці.

Вона думає секунду.

— Добре.

Я заливаю молоко, вона серйозно перемішує ложкою й уважно дивиться, щоб нічого не розлилося.

Ми збираємося швидко. Вона одягає нові кросівки, перевіряє шнурівки, запихає зайця в рюкзак.

— Куди їдемо? — питає.

— Обирати тобі кімнату.

— Цілу?

— Цілу.

Вона киває, ніби це велика угода.

У меблевому магазині вона ходить між ліжками й шафами, торкається поверхонь, заглядає в ящики.

— Це м’яке.

— Це тверде.

— А це скрипить.

Я ловлю себе на тому, що усміхаюсь.

Вона обирає ліжко з бортиками і полицю для книжок.

— Тут будуть мої речі, — каже.

Не питає. Вирішує.

Ми повертаємось додому з коробками в багажнику й планом, який я ще не до кінця розумію, але приймаю.

Біля будинку Соломія раптом оживає.

— Дивись! — каже й показує на дитячий майданчик.

Я бачу Лізу.

Вона стоїть біля гойдалок, тримаючи телефон біля вуха. Волосся зібране абияк, куртка застебнута не до кінця. Вона озирається по колу, ніби шукає когось серед дітей.

— Ліза! — вигукує Соломія.

І біжить.

Я не встигаю зреагувати.

— Соломіє!

Вона мчить через доріжку й зупиняється просто перед Лізою.

— Привіт!

Ліза здригається, опускає телефон.

— Соломіє… привіт.

Вона усміхається, але усмішка крива.

— А Матвій де? — питає Соломія одразу.

Ліза моргає.

— Він… — вона ковтає. — Він зараз має бути тут.

Я підходжу ближче.

І тільки тепер бачу її по-справжньому.

Очі червоні.

Плечі напружені.

Руки тремтять, хоча вона намагається це приховати.

— Щось сталося? — питаю.

Вона дивиться на мене так, ніби тільки зараз дозволяє собі це.

— Його бабуся забрала Матвія на прогулянку. Дві години тому.

— І?

— Вона не відповідає. Телефон вимкнений. Я подумала… може вони тут. Може просто загралися і не чують дзвінка.

Вона озирається знову.

— Я вже двадцять хвилин ходжу колами.

Соломія дивиться на Лізу.

Потім на мене.

— Матвій загубився?

— Ні, — каже Ліза швидко. — Ні, сонечко. Просто… затримались.

Я ловлю її погляд.

І розумію: вона каже це не Соломії.

Вона каже це собі.

— Як звати бабусю? — питаю.

— Вікторія Степанівна.

— Адресу знаєш?

Вона киває.

— Так.

— Поїхали.

Вона кліпає.

— Що?

— Поїхали до неї, — повторюю. — Разом.

Вона дивиться на мене кілька секунд мовчки.

Потім видихає.

— Добре.

Соломія тягне мене за рукав.

— А Матвій буде?

Я присідаю перед нею.

— Зараз знайдемо.

Вона серйозно киває.

— Я допоможу.

Під’їзд пахне котами й вареною капустою. Ліфт не працює, і ми підіймаємося пішки. Ліза йде швидко, занадто швидко, ніби боїться, що якщо зупиниться — розсиплеться.

Соломія тримає мене за руку.

— Ми до бабусі Матвія? — питає.

— Так.

— Вона добра?

Я не знаю, що відповісти.

Двері відчиняються не одразу.

Вікторія Степанівна з’являється в халаті, з рушником на плечі.

— Ой, Лізо, — каже вона здивовано. — А що трапилось?

Ліза мовчить секунду.

— Ви не брали трубку.

— Та телефон у кімнаті був, — махає рукою. — Я й не чула.

Я заходжу слідом.

Квартира акуратна. Надто акуратна.

Матвій лежить на дивані, накритий пледом. Спить.

Ліза кидається до нього, стає навколішки.

— Матвію…

Вона торкається його волосся.

Він ворушиться, відкриває очі.

— Мам?

Вона притискає його до себе так, ніби боїться, що його заберуть просто зараз.

Вікторія Степанівна зітхає.

— Він заснув після обіду. Я не хотіла будити. Дитині ж треба відпочивати.

Ліза підводиться повільно.

— Ви мали подзвонити.

— Та що ти таке кажеш. Він же спав.

— Ви не відповідали дві години.

— Ну не драматизуй. Я ж бабуся. Маю право провести час із внуком.

Ліза стискає губи.

Я роблю крок уперед.

— Ви знали, що мати хвилюється?

Вона дивиться на мене вперше.

Оцінює.

— А ви хто?

— Друг, — кажу коротко.

— Це сімейні справи.

— Коли зникає дитина — це вже не тільки сімейні, — відповідаю.

Вона фиркає.

— Я нікуди не зникала.

— Ви були недоступні, — кажу рівно. — Це різні речі.

Ліза бере Матвія на руки.

— Ми йдемо.

— Ти перебільшуєш, — кидає Вікторія Степанівна. — У тебе завжди істерики.

Ліза мовчки йде до дверей.