19 Ліза

Недільний ранок починається з того, що папуга кричить.

— Відчепіться всі! Дупа!

Я завмираю з лопаткою в руці.

— Прекрасно, — бурмочу. — Доброго ранку й тобі.

Матвій регоче з кімнати.

— Мам, він знову!

— Я чула.

Я стою біля плити, перевертаю млинці й думаю, що якби хтось чув наші ранкові діалоги, то вирішив би, що в нас живе дуже токсичний дід.

Папуга нахиляє голову.

— Чорт забирай!

— Матвію, — кажу голосніше. — Ми не повторюємо за птахами.

— Я знаю, — відповідає син серйозно. — Це папуга поганий приклад.

Я ставлю тарілку на стіл.

— Йди мити руки.

Він біжить у ванну, вода шумить, папуга щось бурмоче собі під дзьоб.

Я розкладаю млинці, наливаю чай, ловлю себе на тому, що в голові чомусь зринає Соломія — її серйозні очі, зайць під пахвою, і те, як Макс учора намагався виглядати зібраним, коли було видно, що він тримається на силі волі.

Я струшую думки.

Ліза. Теперішній момент.

Матвій сідає за стіл.

— Мам, а можна сьогодні парк?

— Можна.

Телефон дзвонить, коли я витираю руки рушником.

Ім’я колишньої свекрухи висвічується на екрані і я кривлюсь. Колись ми з Вікторією Степанівною непогано ладнали. Але зараз вона перетворилась на мій нічний кошмар. 

Я завмираю на секунду, а потім відповідаю.

— Алло.

— Лізо, — голос солодкий, як завжди перед тим, як почнеться тиск. — Я тут подумала… давно не бачила Матвія. Мій час із внуком теж важливий.

Я стискаю губи.

— Він зараз снідає.

— Я можу забрати його на прогулянку. У парк. На дві годинки. Ти ж зайнята постійно.

Матвій уже дивиться на мене великими очима.

— Бабуся?

— Так, — кажу. — Бабуся хоче тебе на прогулянку.

— Хочу! —  вона постійно купує йому щось дороге. Тож малий радий проводити з нею час. Але він не знає головного — Вікторія Степанівна все фіксує. Все розпитує і нотує. 

Я зітхаю.

— Добре. Але рівно на дві години.

— Звісно, — відповідає вона надто швидко. — О другій буду у вас.

Вона приходить вчасно.

Надто акуратно одягнена, з усмішкою, яка не доходить до очей.

— Матвійчику, — тягне вона. — Ходімо, я куплю тобі морозиво.

Я присідаю перед сином.

— Шапку не знімай. Телефон у бабусі є. О четвертій — вдома.

— Добре, мам.

Він махає мені рукою з під’їзду. Матвій радий. Я б теж мала радіти за нього. 

Двері зачиняються.

Я прибираю посуд, перемикаю прання, намагаюсь не думати про те, що щоразу, коли вона з’являється, у мене стискається живіт.

О пів на четверту я вже поглядаю на годинник.

О без п’яти чотири ставлю чайник.

О четвертій двері не відчиняються.

Я набираю її номер.

Гудки.

Ніхто не бере.

За п’ять хвилин — знову.

Тиша.

Я пишу повідомлення.

«Ви де?»

Немає відповіді.

Папуга з кухні видає своє:

— Дупа! Чорт забирай!

Я проходжу кімнатою, дивлюсь у вікно, бачу людей у дворі, дітей на гойдалках. Не бачу Матвія.

Телефон у руці здається важчим.

Я набираю ще раз.

Автовідповідач.

— Візьми трубку, — кажу в порожнечу. — Просто візьми трубку.

У голові починають крутитися варіанти, один гірший за інший. ВОна його викрала. Вона його ніколи не поверне. Мені бракує повітря і я ніби задихаюсь від паніки. Треба засопокхтися. Набираю води в склянку, але руки тремтять і я її розхлюпую. 

Я сідаю на край дивана.

І раптом розумію, що в квартирі занадто тихо без голосу мого сина.