Його несподівана донька

Розділ 9 Свекруха провокатор

Ліза

Недільний ранок починається з того, що папуга кричить.

— Відчепіться всі! Дупа!

Я завмираю з лопаткою в руці.

— Прекрасно, — бурмочу. — Доброго ранку й тобі.

Матвій регоче з кімнати.

— Мам, він знову!

— Я чула.

Я стою біля плити, перевертаю млинці й думаю, що якби хтось чув наші ранкові діалоги, то вирішив би, що в нас живе дуже токсичний дід.

Папуга нахиляє голову.

— Чорт забирай!

— Матвію, — кажу голосніше. — Ми не повторюємо за птахами.

— Я знаю, — відповідає син серйозно. — Це папуга поганий приклад.

Я ставлю тарілку на стіл.

— Йди мити руки.

Він біжить у ванну, вода шумить, папуга щось бурмоче собі під дзьоб.

Я розкладаю млинці, наливаю чай, ловлю себе на тому, що в голові чомусь зринає Соломія — її серйозні очі, зайць під пахвою, і те, як Макс учора намагався виглядати зібраним, коли було видно, що він тримається на силі волі.

Я струшую думки.

Ліза. Теперішній момент.

Матвій сідає за стіл.

— Мам, а можна сьогодні парк?

— Можна.

Телефон дзвонить, коли я витираю руки рушником.

Ім’я колишньої свекрухи висвічується на екрані і я кривлюсь. Колись ми з Вікторією Степанівною непогано ладнали. Але зараз вона перетворилась на мій нічний кошмар.

Я завмираю на секунду, а потім відповідаю.

— Алло.

— Лізо, — голос солодкий, як завжди перед тим, як почнеться тиск. — Я тут подумала… давно не бачила Матвія. Мій час із внуком теж важливий.

Я стискаю губи.

— Він зараз снідає.

— Я можу забрати його на прогулянку. У парк. На дві годинки. Ти ж зайнята постійно.

Матвій уже дивиться на мене великими очима.

— Бабуся?

— Так, — кажу. — Бабуся хоче тебе на прогулянку.

— Хочу! — вона постійно купує йому щось дороге. Тож малий радий проводити з нею час. Але він не знає головного — Вікторія Степанівна все фіксує. Все розпитує і нотує.

Я зітхаю.

— Добре. Але рівно на дві години.

— Звісно, — відповідає вона надто швидко. — О другій буду у вас.

Вона приходить вчасно.

Надто акуратно одягнена, з усмішкою, яка не доходить до очей.

— Матвійчику, — тягне вона. — Ходімо, я куплю тобі морозиво.

Я присідаю перед сином.

— Шапку не знімай. Телефон у бабусі є. О четвертій — вдома.

— Добре, мам.

Він махає мені рукою з під’їзду. Матвій радий. Я б теж мала радіти за нього.

Двері зачиняються.

Я прибираю посуд, перемикаю прання, намагаюсь не думати про те, що щоразу, коли вона з’являється, у мене стискається живіт.

О пів на четверту я вже поглядаю на годинник. О без п’яти чотири ставлю чайник. О четвертій двері не відчиняються.

Я набираю її номер. Гудки. Ніхто не бере. За п’ять хвилин — знову. Тиша. Я пишу повідомлення.

«Ви де?»

Немає відповіді. Папуга з кухні видає своє:

— Дупа! Чорт забирай!

Я проходжу кімнатою, дивлюсь у вікно, бачу людей у дворі, дітей на гойдалках. Не бачу Матвія.

Телефон у руці здається важчим.

Я набираю ще раз. Автовідповідач.

— Візьми трубку, — кажу в порожнечу. — Просто візьми трубку.

У голові починають крутитися варіанти, один гірший за інший. ВОна його викрала. Вона його ніколи не поверне. Мені бракує повітря і я ніби задихаюсь від паніки. Треба засопокхтися. Набираю води в склянку, але руки тремтять і я її розхлюпую.

Я сідаю на край дивана.

І раптом розумію, що в квартирі занадто тихо без голосу мого сина.

Макс

Ранок починається з того, що Соломія сама залазить на стілець і дістає миску.

— Я хочу пластівці, — заявляє.

— У нас є вівсянка.

Вона морщить ніс.

— Це не пластівці.

— Це дорослі пластівці.

Вона думає секунду.

— Добре.

Я заливаю молоко, вона серйозно перемішує ложкою й уважно дивиться, щоб нічого не розлилося.

Ми збираємося швидко. Вона одягає нові кросівки, перевіряє шнурівки, запихає зайця в рюкзак.

— Куди їдемо? — питає.

— Обирати тобі кімнату.

— Цілу?

— Цілу.

Вона киває, ніби це велика угода.

У меблевому магазині вона ходить між ліжками й шафами, торкається поверхонь, заглядає в ящики.

— Це м’яке.

— Це тверде.

— А це скрипить.

Я ловлю себе на тому, що усміхаюсь.

Вона обирає ліжко з бортиками і полицю для книжок.

— Тут будуть мої речі, — каже.

Не питає. Вирішує.

Ми повертаємось додому з коробками в багажнику й планом, який я ще не до кінця розумію, але приймаю.

Біля будинку Соломія раптом оживає.

— Дивись! — каже й показує на дитячий майданчик.

Я бачу Лізу.

Вона стоїть біля гойдалок, тримаючи телефон біля вуха. Волосся зібране абияк, куртка застебнута не до кінця. Вона озирається по колу, ніби шукає когось серед дітей.

— Ліза! — вигукує Соломія.

І біжить.

Я не встигаю зреагувати.

— Соломіє!

Вона мчить через доріжку й зупиняється просто перед Лізою.

— Привіт!

Ліза здригається, опускає телефон.

— Соломіє… привіт.

Вона усміхається, але усмішка крива.

— А Матвій де? — питає Соломія одразу.

Ліза моргає.

— Він… — вона ковтає. — Він зараз має бути тут.