18 Макс

Вона їсть швидко.

Не жадібно — зосереджено. Наче боїться, що тарілку можуть забрати, якщо вона відволічеться. Я сідаю навпроти, дивлюся, як вона намотує макарони на виделку, як інколи піднімає на мене очі, перевіряючи, чи все ще можна.

— Повільніше, — кажу.

Вона киває.

І за п’ять секунд знову прискорюється.

— Соломіє.

— Я стараюсь.

Я видихаю.

— Добре. Просто… не поспіхом.

Вона зупиняється, ковтає.

— У нас завжди казали: хто повільний — той голодний.

Я стискаю губи.

— Тут не так.

Вона дивиться на мене уважно.

— Тут можна не поспішати?

— Можна.

Вона пробує. Реально пробує. Кладе виделку, робить ковток води.

— А добавку можна?

— Можна.

Вона усміхається куточком губ. Маленькою, майже непомітною усмішкою.

Я накладаю ще.

— Ти добре готуєш, — каже вона серйозно.

— Це макарони.

— Все одно.

Я ловлю себе на тому, що це «все одно» для мене важливіше, ніж будь-яка похвала за роботу.

Після вечері вона сама відносить тарілку до мийки.

— Я помию.

— Не треба.

— Я вмію.

Я дозволяю. Вона миє обережно, зосереджено, ніби це іспит.

Потім стоїть посеред ванної кімнати й дивиться на білу ванну, як на щось інопланетне.

— Це для мене?

— Так.

— З водою?

— З водою. І з піною.

Я відкручую кран, вода починає шуміти. Вона здригається.

— Гаряча?

— Тепла. Спробуй.

Вона торкається пальцем струменя.

— О.

Піна піднімається повільно, бульбашки ростуть, повітря наповнюється запахом дитячого гелю.

Соломія дивиться, як піна захоплює ванну, і раптом сміється.

Справжнім сміхом.

Не стриманим. Не обережним.

— Вона як хмари.

Я киваю.

— Можна руками?

— Можна.

Вона занурює пальці в піну, робить з неї купку, здуває.

— Дивись.

Я дивлюся.

— Класно.

Вона роздягається швидко, без сорому, залазить у ванну й одразу зітхає.

Глибоко.

Так, ніби вперше за довгий час стало по-справжньому тепло.

— Добре, — каже вона.

Я сідаю на край.

— Якщо щось — клич.

— Я не тону.

— Все одно.

Вона відкидається спиною на бортик, дивиться на стелю.

— Тут тихо.

— Так.

— І ніхто не кричить.

Я мовчу.

Вона набирає піну в долоні й ліпить на край ванни маленьку гору.

— Максе.

— М?

— Тут можна жити?

Я ковтаю.

— Тут ти живеш.

Вона киває.

І закриває очі, дозволяючи теплій воді обіймати себе.

Я сиджу поруч і думаю, що ще зранку моє життя складалося з судів і контрактів.

А зараз — з піни, макаронів і дівчинки, яка переконує мене, що все буде гаразд.

Вона виходить із ванни розпарена, в рушнику, з мокрим волоссям, що стирчить у всі боки.

Я дістаю одну з нових футболок.

— Одягай.

Вона нюхає тканину.

— Нова.

— Твоя.

Вона натягує футболку, рукави їй довгі, майже закривають пальці.

Я приношу плед, саджу її на диван.

— Зараз покажу тобі одну штуку.

Вона кутається в плед, притискає зайця до грудей.

Я відкриваю планшет.

— Будемо вибирати меблі. Тобі ж потрібна кімната.

Вона дивиться на екран.

— Тут?

— Так. Ось ліжка.

Я гортую варіанти.

— Яке подобається?

Вона моргає.

— Біле.

— З бортиками?

— М.

Я показую шафу.

— А це для одягу.

Вона кліпає частіше.

— Тут багато.

— Можемо обрати разом.

Вона киває.

Підсувається ближче.

Її голова торкається мого плеча.

Я відчуваю, як її вага стає важчою.

— Соломіє?

— М…

— Дивись, ось ще полиці.

Вона не відповідає.

Я обережно повертаю голову.

Вона спить.

Зайць затиснутий під підборіддям. Дихання рівне. Тіло розслаблене вперше за весь день.

Я завмираю.

Боюся поворухнутись.

Через хвилину обережно підхоплюю її на руки.

Вона важча, ніж здається.

Я несу її в спальню, кладу на ліжко, накриваю ковдрою.

Зайця влаштовую поруч.

Вона навіть не прокидається.

Я стою кілька секунд, дивлячись на неї.

Потім вимикаю світло.

Прокидаюся від крику.

Не різкого.

Задушеного.

Я підхоплююсь миттєво.

— Соломіє!

Вона сидить у ліжку, стискаючи ковдру, очі широко розплющені.

— Ні, ні, ні…

Я сідаю поруч.

— Гей. Це я. Ти вдома.

Вона не дивиться на мене.

— Не залишай…

Голос тремтить. Я притягую її до себе. Вона впирається на секунду — і здається.

Втискається в мене всім тілом.

— Все добре, — кажу тихо. — Я тут.

Вона дихає уривчасто.

— Вони кричали.

— Хто?

— Виховательки.

Я гладжу її по спині. Повільно. Рівно.

— Тут ніхто не кричить.

Вона притискається сильніше.

— Не віддавай мене.

Груди стискає так, що важко дихати.

— Я не віддам.

Вона мовчить. Потім шепоче:

— Обіцяєш?

Я нахиляюсь до її вуха.

— Обіцяю.

Вона засинає у мене на руках. Я сиджу так ще довго.

Не рухаюсь.