Розділ 8 Хрещення кров'ю

Макс

Дорогою додому я ловлю себе на тому, що усміхаюсь. Без причини.

У багажнику пакети з продуктами, на задньому сидінні Соломія обіймає зайця й дивиться у вікно. Поруч із нею — пакет із новими футболками, які вона вибрала сама. Одну чорну, одну сіру. Жодних принцес. Жодних єдинорогів.

Моя донька. Я купив їй кросівки. Футболки. Їжу. Макарони я якось переживу. Це дивне відчуття — гордість за найпростіші речі.

— А це що? — питає вона, показуючи на рекламний щит.

— Кіно.

— Туди ходять?

— Так.

— Зі мною теж?

— Якщо захочеш.

Вона киває, ніби ставить галочку. У квартирі тихо. Я відчиняю двері, вона заходить першою, зупиняється на порозі й озирається, як у музеї.

— Можна? — питає.

— Можна що?

— Ходити.

Я кліпаю.

— Соломіє, це квартира. Тут ходять.

Вона робить крок. Потім ще один. Знімає куртку дуже обережно, кладе на стілець. Стає біля дивана, не сідає.

— Сідай, — кажу.

Вона дивиться на подушки.

— Можна?

— Можна.

Вона сідає на край, спина рівна.

— Тут не кричать? — питає тихо.

Я зупиняюсь із пакетом у руках.

— Чому?

— Бо можна зламати.

Я ставлю пакети на підлогу. Сідаю навпроти неї.

— Слухай. Тут ніхто не кричить, якщо ти не б’єшся і не ламаєш спеціально.

Вона дивиться уважно.

— А якщо випадково?

— Тоді нічого.

— Зовсім?

— Зовсім.

Вона мовчить кілька секунд.

— А можна воду?

— Можна.

— З крана?

— Можна.

Я йду на кухню, наливаю воду в склянку. Вона тримає її двома руками.

— А заєць може сидіти тут? — питає, показуючи на диван.

— Може.

Вона кладе зайця поруч. І раптом торкається журнального столика кінчиками пальців, ніби перевіряє, чи він справжній.

— Тут красиво, — каже.

Я не знаю, що відповісти. На кухні я дістаю продукти. Вона стоїть у дверях.

— Ти готуєш?

— Спробую.

— Я вмію чистити моркву.

— Серйозно?

— У нас чергували.

Я даю їй моркву й тупий ніж. Вона працює повільно, зосереджено, висуваючи язик.

— А ти завжди тут жив?

— Так.

— Сам?

Я роблю паузу.

— Так.

Вона киває.

— Тепер не сам.

Це не питання. Це твердження. Я ставлю воду на плиту. І думаю, що ще зранку я боявся суду. А зараз боюся зіпсувати макарони. Я відвертаюсь на секунду, щоб перевірити воду. І чую різкий вдих.

— Ай.

Обертаюсь. Соломія стоїть біля мийки, дивиться на свій палець. Крапля крові повільно збирається на подушечці. У мене всередині щось обривається.

— Соломіє!

Я опиняюсь поруч швидше, ніж усвідомлюю рух.

— Що ти зробила?

Вона піднімає руку.

— Трошки.

Трошки. Кров капає в раковину. Я хапаю паперові рушники, притискаю до пальця. Руки тремтять.

— Не рухайся. Чуєш? Не рухайся.

Вона дивиться на мене здивовано.

— Максе.

— М?

— Це дрібниці.

Я завмираю.

— Що?

— Це маленьке. У нас таке було.

Я дивлюсь на червону пляму на папері.

— Сиди.

Я відпускаю рушник, тягну аптечку з шафи. Дістаю перекис, пластир.

— У вас була аптечка? — питаю, намагаючись дихати рівно.

— Іноді.

Я заливаю перекис. Вона навіть не сіпається.

— Пече?

— Трошки.

Я наклеюю пластир, обережно притискаю.

— Готово.

Вона розглядає палець.

— Красивий.

Я видихаю так глибоко, що в грудях дзвенить. Сідаю на табурет.

— Ти мене налякала.

Вона схиляє голову.

— Ти боявся?

Я киваю.

— Дуже.

Вона думає секунду. Потім кладе руку мені на коліно.

— Не треба. Це не страшно.

Мені хочеться засміятися й заплакати одночасно.

— Соломіє.

— М?

— Якщо тобі боляче — ти кажеш. Одразу. Добре?

Вона киває.

— Добре.

Пауза.

— А тепер макарони?

Я дивлюсь на неї. На пластир із зайчиком. На серйозне обличчя.

— Тепер макарони.

Вона їсть швидко.

Не жадібно — зосереджено. Наче боїться, що тарілку можуть забрати, якщо вона відволічеться. Я сідаю навпроти, дивлюся, як вона намотує макарони на виделку, як інколи піднімає на мене очі, перевіряючи, чи все ще можна.

— Повільніше, — кажу.

Вона киває.І за п’ять секунд знову прискорюється.

— Соломіє.

— Я стараюсь.

Я видихаю.

— Добре. Просто… не поспіхом.

Вона зупиняється, ковтає.

— У нас завжди казали: хто повільний — той голодний.

Я стискаю губи.

— Тут не так.

Вона дивиться на мене уважно.

— Тут можна не поспішати?

— Можна.

Вона пробує. Реально пробує. Кладе виделку, робить ковток води.

— А добавку можна?

— Можна.

Вона усміхається куточком губ. Маленькою, майже непомітною усмішкою. Я накладаю ще.

— Ти добре готуєш, — каже вона серйозно.

— Це макарони.

— Все одно.

Я ловлю себе на тому, що це «все одно» для мене важливіше, ніж будь-яка похвала за роботу. Після вечері вона сама відносить тарілку до мийки.

— Я помию.

— Не треба.

— Я вмію.

Я дозволяю. Вона миє обережно, зосереджено, ніби це іспит. Потім стоїть посеред ванної кімнати й дивиться на білу ванну, як на щось інопланетне.

— Це для мене?

— Так.

— З водою?

— З водою. І з піною.

Я відкручую кран, вода починає шуміти. Вона здригається.

— Гаряча?

— Тепла. Спробуй.

Вона торкається пальцем струменя.

— О.

Піна піднімається повільно, бульбашки ростуть, повітря наповнюється запахом дитячого гелю. Соломія дивиться, як піна захоплює ванну, і раптом сміється. Справжнім сміхом. Не стриманим. Не обережним.