17 Макс

Дорогою додому я ловлю себе на тому, що усміхаюсь.

Без причини.

У багажнику пакети з продуктами, на задньому сидінні Соломія обіймає зайця й дивиться у вікно. Поруч із нею — пакет із новими футболками, які вона вибрала сама. Одну чорну, одну сіру. Жодних принцес. Жодних єдинорогів.

Моя донька.

Я купив їй кросівки.

Футболки.

Їжу.

Макарони я якось переживу.

Це дивне відчуття — гордість за найпростіші речі.

— А це що? — питає вона, показуючи на рекламний щит.

— Кіно.

— Туди ходять?

— Так.

— Зі мною теж?

— Якщо захочеш.

Вона киває, ніби ставить галочку.

У квартирі тихо.

Я відчиняю двері, вона заходить першою, зупиняється на порозі й озирається, як у музеї.

— Можна? — питає.

— Можна що?

— Ходити.

Я кліпаю.

— Соломіє, це квартира. Тут ходять.

Вона робить крок.

Потім ще один.

Знімає куртку дуже обережно, кладе на стілець. Стає біля дивана, не сідає.

— Сідай, — кажу.

Вона дивиться на подушки.

— Можна?

— Можна.

Вона сідає на край, спина рівна.

— Тут не кричать? — питає тихо.

Я зупиняюсь із пакетом у руках.

— Чому?

— Бо можна зламати.

Я ставлю пакети на підлогу.

Сідаю навпроти неї.

— Слухай. Тут ніхто не кричить, якщо ти не б’єшся і не ламаєш спеціально.

Вона дивиться уважно.

— А якщо випадково?

— Тоді нічого.

— Зовсім?

— Зовсім.

Вона мовчить кілька секунд.

— А можна воду?

— Можна.

— З крана?

— Можна.

Я йду на кухню, наливаю воду в склянку.

Вона тримає її двома руками.

— А заєць може сидіти тут? — питає, показуючи на диван.

— Може.

Вона кладе зайця поруч.

І раптом торкається журнального столика кінчиками пальців, ніби перевіряє, чи він справжній.

— Тут красиво, — каже.

Я не знаю, що відповісти.

На кухні я дістаю продукти. Вона стоїть у дверях.

— Ти готуєш?

— Спробую.

— Я вмію чистити моркву.

— Серйозно?

— У нас чергували.

Я даю їй моркву й тупий ніж. Вона працює повільно, зосереджено, висуваючи язик.

— А ти завжди тут жив?

— Так.

— Сам?

Я роблю паузу.

— Так.

Вона киває.

— Тепер не сам.

Це не питання. Це твердження. Я ставлю воду на плиту.

І думаю, що ще зранку я боявся суду.

А зараз боюся зіпсувати макарони.

Я відвертаюсь на секунду, щоб перевірити воду.

І чую різкий вдих.

— Ай.

Обертаюсь.

Соломія стоїть біля мийки, дивиться на свій палець.

Крапля крові повільно збирається на подушечці.

У мене всередині щось обривається.

— Соломіє!

Я опиняюсь поруч швидше, ніж усвідомлюю рух.

— Що ти зробила?

Вона піднімає руку.

— Трошки.

Трошки.

Кров капає в раковину.

Я хапаю паперові рушники, притискаю до пальця.

Руки тремтять.

— Не рухайся. Чуєш? Не рухайся.

Вона дивиться на мене здивовано.

— Максе.

— М?

— Це дрібниці.

Я завмираю.

— Що?

— Це маленьке. У нас таке було.

Я дивлюсь на червону пляму на папері.

— Сиди.

Я відпускаю рушник, тягну аптечку з шафи. Дістаю перекис, пластир.

— У вас була аптечка? — питаю, намагаючись дихати рівно.

— Іноді.

Я заливаю перекис.

Вона навіть не сіпається.

— Пече?

— Трошки.

Я наклеюю пластир, обережно притискаю.

— Готово.

Вона розглядає палець.

— Красивий.

Я видихаю так глибоко, що в грудях дзвенить.

Сідаю на табурет.

— Ти мене налякала.

Вона схиляє голову.

— Ти боявся?

Я киваю.

— Дуже.

Вона думає секунду.

Потім кладе руку мені на коліно.

— Не треба. Це не страшно.

Мені хочеться засміятися й заплакати одночасно.

— Соломіє.

— М?

— Якщо тобі боляче — ти кажеш. Одразу. Добре?

Вона киває.

— Добре.

Пауза.

— А тепер макарони?

Я дивлюсь на неї.

На пластир із зайчиком.

На серйозне обличчя.

— Тепер макарони.