16 Ліза

Біля каси черга.

Соломія сидить навпочіпки біля полиці з жуйками й уважно розглядає упаковки, ніби обирає зброю. Матвій стоїть поруч зі мною й тримає в руках зайця — вона дозволила, але час від часу кидає на нього насторожені погляди.

Макс викладає продукти на стрічку швидко й чітко, як документи на стіл: макарони, курка, сир, овочі, йогурти. Шоколадки залишає осторонь.

— Це не купуємо, — каже Соломії.

— Чому? — нижня губа ледь помітно починає тремтіти. 

— Бо вечеря, — хоче здаватися відповідальним. 

— А потім?

Він думає секунду.

— Подивимось, —підсовує шоколадку касиру. Ой. Соломія ще навчиться ним маніпулювати.

Дівчинка росто знизує плечима. Під оком синець, волосся тирчить. Цікаво, Максу є кому підказати що робити з малими дітьми? Так. Стоп! Це не мої проблеми. 

Я ловлю себе на думці, що вона дуже швидко адаптується. Занадто швидко для п’яти років.

Касирка сканує покупки.

— Пакет?

— Так, — відповідає Макс.

Я дістаю гаманець.

— Я за сік.

Він дивиться на мене.

— Не потрібно.

— Потрібно, — кажу. — Це наша частина конфлікту.

Він хмикає, але дозволяє. Соломія раптом тягне його за рукав.

— Максе.

— М?

— А ти тепер завжди будеш зі мною?

У черзі хтось кашляє. Каса пищить.

Він нахиляється до неї.

— Так.

Коротко. Без пафосу. Вона киває. І раптом обіймає його ногу. Просто так. На секунду.

А потім відходить, ніби нічого не було.

Я бачу, як у нього перехоплює подих.

Матвій тягне мене за куртку.

— Мам, вона смілива.

— Так, — відповідаю тихо. — Вона дуже смілива.

Ми виходимо з магазину разом.

Надворі вже темно, ліхтарі відбиваються в мокрому асфальті. Діти йдуть попереду: Матвій щось пояснює про папугу, Соломія слухає, притискаючи зайця до грудей.

— А папуга де живе? — питає Соломія.

— У нас на кухні, — відповідає Матвій. — У великій клітці.

— Він справді лається?

— Ага. Каже: «Дупа!» — і ще одне слово.

— Матвію, — кажу швидко.

— Ну він так каже, — захищається син. — Я не придумав.

Соломія округлює очі.

— А можна до вас подивитися?

Я завмираю на пів кроку.

Макс теж.

— Сьогодні вже пізно, — кажу обережно. — Іншим разом.

Вона думає секунду.

— Добре.

Матвій дивиться на мене змовницьки.

— А ще він каже «Пішли на хрін всі», коли мама злиться.

Я відчуваю, як у мене палають щоки.

— Матвію!

Макс тихо сміється.

— Виходить, папуга дуже спостережливий.

— Надто, — бурмочу я.

Ми зупиняємось біля переходу.

— Дякую, — каже Макс. — За сьогодні.

— Це була командна робота.

Він киває.

— Якщо раптом… — починає і зупиняється. — Ви казали, що можна дзвонити.

— Можна, — відповідаю. — Але тільки з батьківських питань.

— Шкода.

Я дивлюсь на нього.

— Ви знову фліртуєте?

— Перевіряю межі.

Я хитаю головою.

— У мене є аптечка на всі випадки життя і... Дзвоніть, ящо треба буде порада. До понеділка, Максе.

— До понеділка, Лізо.

Він бере Соломію за руку.

Вона на мить обертається.

— Бувай, Матвію.

— Бувай.

Ми з сином ідемо в один бік, вони — в інший.

Ми з Матвієм переходимо дорогу.

Він іде мовчки кілька кроків, а потім раптом питає:

— Мам.

— М?

— А той дядько тепер твій друг?

Я спотикаюсь.

— Звідки такі питання?

Він знизує плечима.

— Бо ти з ним говорила не як з іншими.

Я відкриваю рота, щоб щось відповісти.

І саме в цей момент за спиною чую голос Макса:

— Лізо.

Я обертаюсь.

Він стоїть на тротуарі з Соломією, тримаючи її за руку.

— Ви забули свій сік.

Матвій радісно підстрибує.

Я беру упаковку з його рук.

— Дякую.

Наші погляди знову зустрічаються. Всередині щось перевертається.