15 Макс

Я не планував опинитися в супермаркеті з дитиною і жінкою, яка вміє дивитися так, ніби бачить тебе наскрізь.

План був простіший: купити їжу, відвезти Соломію додому, зателефонувати бабусі, зробити вигляд, що все під контролем.

План зламався на дзвінку від адвоката.

Я стояв біля полиці з крупами, слухав про якісь строки й документи й машинально кивав, дивлячись на спини людей у черзі.

Соломія була поруч.

А потім — ні.

Я обернувся.

Порожньо.

Холод пройшов по хребту миттєво.

Я почав рухатися швидко, без паніки зовні й з абсолютною панікою всередині. Між рядами, повз людей, повз візки.

Соломіє.

Я вже відкрив рота, щоб покликати, коли побачив її біля полиці з соками.

Вона тягнула коробку разом із хлопчиком.

А поруч стояла Ліза.

Ось так ми й опинилися всі разом.

Тепер я котжу кошик і роблю вигляд, що не думаю про те, як легко її загубив.

Ліза рухається впевнено. Кладе в мій кошик макарони, куряче філе, томатний соус. Не питає дозволу.

— Ви так завжди захоплюєте територію? — питаю сухо.

— Тільки коли бачу печиво замість вечері.

Я хмикаю.

— Я впораюсь.

Вона дивиться на мене з тим самим виразом, яким дивляться жінки, що знають правду.

— Впораєтесь, — погоджується. — Але трохи швидше, якщо дозволите допомогти.

Я відчуваю, як у мені піднімається знайомий спротив.

— Лізо, це моя дитина.

— Я не претендую, — каже спокійно. — Просто іноді корисно мати поруч людину, яка знає, що таке вечеря з дитиною.

Я зупиняю візок.

— Ви завжди така наполеглива?

Вона дивиться мені прямо в очі.

— Тільки коли чоловіки думають, що не потребують підказок.

Я усміхаюсь куточком губ.

— А якщо я скажу, що просто хочу зателефонувати доставці?

— Тоді я скажу, що це слабкий хід.

— Ви зараз фліртуєте чи контролюєте?

Вона робить вигляд, що думає.

— Багатозадачність.

Я не стримую короткого сміху.

Соломія тягне мене за рукав.

— Максе.

Я нахиляюсь.

— М?

— Можна макарони з сиром.

Я дивлюсь на Лізу.

Вона піднімає палець.

— Твердий сир. І трохи овочів.

— Чуєш? — кажу Соломії. — Експерт схвалив.

Соломія киває, ніби ми щойно провели нараду.

Я знову ловлю себе на тому, що дивлюсь на Лізу довше, ніж дозволяє службова етика.

І думаю, що вона не просто моя асистентка.

Вона вже знає про мене більше, ніж я планував.

Я кладу в кошик сир і броколі, відчуваючи, як Ліза стоїть поруч, надто близько для службової дистанції.

— Якщо що, — каже вона, ніби між іншим, — можете подзвонити. Коли вона знову вирішить лазити по шафах чи їсти сухі макарони.

Я піднімаю на неї погляд.

— Ви пропонуєте цілодобову гарячу лінію?

— Я пропоную базову техпідтримку для новоспечених татів.

— Звучить дорого.

Вона усміхається.

— Для вас — безкоштовно.

Я роблю паузу.

— Лізо… ви зараз про дитину?

Вона кліпає.

— А про що ще?

Я нахиляюся трохи ближче.

— Бо з таким тоном це звучить як особиста пропозиція.

Вона зводить брову.

— Ви завжди так усе ускладнюєте?

— Тільки коли жінка дає мені свій номер.

Вона хмикає.

— Мій номер у вашого асистента. Суто службово.

— Шкода, — кажу. — Я вже подумав, що ви турбуєтесь про мене.

Вона дивиться на мене кілька секунд мовчки.

— Я турбуюсь про дитину.

— А я — про те, щоб моя асистентка не пошкодувала про цю пропозицію.

Соломія тягне мене за рукав.

— Максе, а морозиво?

Я видихаю.

— Після вечері.

Вона хмуриться.

— Ліза дозволила б.

Я дивлюсь на Лізу.

Вона розводить руками.

— Я не беру участі в шантажі.

Я усміхаюсь.

— Уже берете.