Розділ 7 Покупки не за планом

Макс

Я не планував опинитися в супермаркеті з дитиною і жінкою, яка вміє дивитися так, ніби бачить тебе наскрізь. План був простіший: купити їжу, відвезти Соломію додому, зателефонувати бабусі, зробити вигляд, що все під контролем. План зламався на дзвінку від адвоката.

Я стояв біля полиці з крупами, слухав про якісь строки й документи й машинально кивав, дивлячись на спини людей у черзі. Соломія була поруч. А потім — ні. Я обернувся. Порожньо. Холод пройшов по хребту миттєво.

Я почав рухатися швидко, без паніки зовні й з абсолютною панікою всередині. Між рядами, повз людей, повз візки.

Соломіє.

Я вже відкрив рота, щоб покликати, коли побачив її біля полиці з соками. Вона тягнула коробку разом із хлопчиком.  А поруч стояла Ліза. Ось так ми й опинилися всі разом.

Тепер я котжу кошик і роблю вигляд, що не думаю про те, як легко її загубив. Ліза рухається впевнено. Кладе в мій кошик макарони, куряче філе, томатний соус. Не питає дозволу.

— Ви так завжди захоплюєте територію? — питаю сухо.

— Тільки коли бачу печиво замість вечері.

Я хмикаю.

— Я впораюсь.

Вона дивиться на мене з тим самим виразом, яким дивляться жінки, що знають правду.

— Впораєтесь, — погоджується. — Але трохи швидше, якщо дозволите допомогти.

Я відчуваю, як у мені піднімається знайомий спротив.

— Лізо, це моя дитина.

— Я не претендую, — каже спокійно. — Просто іноді корисно мати поруч людину, яка знає, що таке вечеря з дитиною.

Я зупиняю візок.

— Ви завжди така наполеглива?

Вона дивиться мені прямо в очі.

— Тільки коли чоловіки думають, що не потребують підказок.

Я усміхаюсь куточком губ.

— А якщо я скажу, що просто хочу зателефонувати доставці?

— Тоді я скажу, що це слабкий хід.

— Ви зараз фліртуєте чи контролюєте?

Вона робить вигляд, що думає.

— Багатозадачність.

Я не стримую короткого сміху. Соломія тягне мене за рукав.

— Максе.

Я нахиляюсь.

— М?

— Можна макарони з сиром.

Я дивлюсь на Лізу. Вона піднімає палець.

— Твердий сир. І трохи овочів.

— Чуєш? — кажу Соломії. — Експерт схвалив.

Соломія киває, ніби ми щойно провели нараду. Я знову ловлю себе на тому, що дивлюсь на Лізу довше, ніж дозволяє службова етика. І думаю, що вона не просто моя асистентка. Вона вже знає про мене більше, ніж я планував. Я кладу в кошик сир і броколі, відчуваючи, як Ліза стоїть поруч, надто близько для службової дистанції.

— Якщо що, — каже вона, ніби між іншим, — можете подзвонити. Коли вона знову вирішить лазити по шафах чи їсти сухі макарони.

Я піднімаю на неї погляд.

— Ви пропонуєте цілодобову гарячу лінію?

— Я пропоную базову техпідтримку для новоспечених татів.

— Звучить дорого.

Вона усміхається.

— Для вас — безкоштовно.

Я роблю паузу.

— Лізо… ви зараз про дитину?

Вона кліпає.

— А про що ще?

Я нахиляюся трохи ближче.

— Бо з таким тоном це звучить як особиста пропозиція.

Вона зводить брову.

— Ви завжди так усе ускладнюєте?

— Тільки коли жінка дає мені свій номер.

Вона хмикає.

— Мій номер у вашого асистента. Суто службово.

— Шкода, — кажу. — Я вже подумав, що ви турбуєтесь про мене.

Вона дивиться на мене кілька секунд мовчки.

— Я турбуюсь про дитину.

— А я — про те, щоб моя асистентка не пошкодувала про цю пропозицію.

Соломія тягне мене за рукав.

— Максе, а морозиво?

Я видихаю.

— Після вечері.

Вона хмуриться.

— Ліза дозволила б.

Я дивлюсь на Лізу. Вона розводить руками.

— Я не беру участі в шантажі.

Я усміхаюсь.

— Уже берете.

Ліза

Біля каси черга.

Соломія сидить навпочіпки біля полиці з жуйками й уважно розглядає упаковки, ніби обирає зброю. Матвій стоїть поруч зі мною й тримає в руках зайця — вона дозволила, але час від часу кидає на нього насторожені погляди.

Макс викладає продукти на стрічку швидко й чітко, як документи на стіл: макарони, курка, сир, овочі, йогурти. Шоколадки залишає осторонь.

— Це не купуємо, — каже Соломії.

— Чому?

— Бо вечеря.

— А потім?

Він думає секунду.

— Подивимось.

Вона приймає це без протесту. Просто знизує плечима. Я ловлю себе на думці, що вона дуже швидко адаптується. Занадто швидко для п’яти років. Касирка сканує покупки.

— Пакет?

— Так, — відповідає Макс.

Я дістаю гаманець.

— Я за сік.

Він дивиться на мене.

— Не потрібно.

— Потрібно, — кажу. — Це наша частина конфлікту.

Він хмикає, але дозволяє. Соломія раптом тягне його за рукав.

— Максе.

— М?

— А ти тепер завжди будеш зі мною?

У черзі хтось кашляє. Каса пищить. Він нахиляється до неї.

— Так.

Коротко. Без пафосу. Вона киває. І раптом обіймає його ногу. Просто так. На секунду. А потім відходить, ніби нічого не було. Я бачу, як у нього перехоплює подих. Матвій тягне мене за куртку.

— Мам, вона смілива.

— Так, — відповідаю тихо. — Вона дуже смілива.

Ми виходимо з магазину разом.

Надворі вже темно, ліхтарі відбиваються в мокрому асфальті. Діти йдуть попереду: Матвій щось пояснює про папугу, Соломія слухає, притискаючи зайця до грудей.

— А папуга де живе? — питає Соломія.

— У нас на кухні, — відповідає Матвій. — У великій клітці.

— Він справді лається?

— Ага. Каже: «Дупа!» — і ще одне слово.

— Матвію, — кажу швидко.

— Ну він так каже, — захищається син. — Я не придумав.

Соломія округлює очі.

— А можна до вас подивитися?

Я завмираю на пів кроку.

Макс теж.

— Сьогодні вже пізно, — кажу обережно. — Іншим разом.