14 Ліза

Я дивлюсь на Соломію уважніше.

Коротка стрижка. Куртка з потертостями на ліктях. Розбиті носки старих кросівок визирають з-під нових. Пальці вчепилися в плюшевого зайця так, ніби це єдине, що в неї є.

І поруч — Макс Рейнхард.

У дорогому пальті. З кошиком, у якому банани, печиво й шоколадні батончики.

Картинка не складається.

Материнський інстинкт вмикається швидше, ніж я встигаю себе зупинити.

— Ви її викрали? — питаю, напівжартома.

Він дивиться на мене з підозрою.

— Перепрошую?

— Жартую, — кажу. — Просто… вона виглядає так, ніби щойно втекла з піратського корабля.

Соломія дивиться на мене спідлоба.

— Я не пірат.

— Я знаю, — усміхаюся їй. — Але куртку можна було б підлатати.

Макс стискає щелепи.

— Це не ваша справа.

Я піднімаю брови.

— Вибачте. Професійна деформація.

Я киваю на його кошик.

— Печиво й шоколадки — не вечеря.

— Ви зараз читаєте мені лекцію? — холодно питає він.

— Я зараз рятую вашу дитину від цукрового коматозу.

Він робить крок ближче.

— Лізо. Я ваш начальник.

— А я мама, — відповідаю спокійно. — І бачу голодну дитину в порваному одязі.

Соломія мовчить, але притискається до його ноги.

Макс дивиться на неї.

Потім на мене.

Його плечі трохи опускаються.

— Я забрав її сьогодні.

Я завмираю.

— Уперше, — додає він тихіше. — Сьогодні вранці.

Слова лягають важко.

Тепер зрозуміло.

Канати. Сік. «Здобич». Зайць, як трофей.

— О, — кажу тихо.

Він відводить погляд.

— Я не планував бути батьком сьогодні, якщо вам цікаво.

Я ковтаю.

— Вибачте.

Він знизує плечима.

— Вона буде нормально одягнена. І поїсть. Я просто… не знаю, з чого починати.

Соломія тягне його за рукав.

— Можна макарони?

Я видихаю.

— Макарони — це вже ближче до реальності, — кажу. — Ходімо. Я покажу швидкий варіант.

Макс дивиться на мене кілька секунд.

Гордість бореться з втомою.

Потім він киває.

— Добре.

Ми котимо два кошики поруч.

Макс мовчить, зосереджено дивиться на полиці з крупами, ніби це стратегічно важливий сектор. Соломія тримається біля його ноги, Матвій іде поряд зі мною й час від часу озирається на дівчинку.

Напруга ще висить у повітрі.

Я беру макарони, куряче філе, томатний соус. Кладу в його кошик салат і йогурти.

Він не коментує.

І тут Матвій раптом каже:

— А в нас папуга є.

Соломія повертає голову.

— Живий?

— Ага. Його нам сусід подарував. Бо він дуже голосний.

— Він кричить?

— Не просто кричить, — Матвій знижує голос до змовницького шепоту. — Він лається.

Соломія кліпає.

— Як?

Матвій дивиться на мене.

Я піднімаю брову.

— Без слів, — кажу.

— Ну… він каже «чорт» і ще одне погане, — пояснює Матвій серйозно. — І коли мама розсерджена, він починає повторювати.

Соломія мовчить секунду.

Потім питає:

— А він вкусити може?

— Ні. Але плюється.

Соломія киває, ніби отримала важливу інформацію.

— У нас в інтернаті була коза. Вона їла пакети.

Матвій округлює очі.

— Серйозно?

— Серйозно. Один раз з’їла мої шкарпетки.

Він хихикає.

Я ловлю погляд Макса.

Він дивиться на дітей так, ніби щойно побачив іншу сторону реальності.

— Папуга, що лається, і коза, що їсть шкарпетки, — каже він тихо. — У мене явно запізніле знайомство зі світом.

Я усміхаюсь.

— Це тільки початок.

Соломія раптом простягає Матвію зайця.

— Можеш потримати.

Матвій бере іграшку обережно, ніби це щось дуже цінне.

І я бачу, як плечі Макса ледь помітно розслабляються.