13 Ліза

Ми з Матвієм виходимо в магазин під вечір.

Він тримає мене за руку й розповідає про мультик, який дивився після обіду, і про те, що завтра хоче млинці. Я слухаю краєм вуха, думаючи про список продуктів і про те, що в холодильнику знову порожньо швидше, ніж я планувала.

У голові ще вчорашній день. Офіс. Цифри. Погляд Макса Рейнхарда. Його різке «ви перевищили повноваження» і те, як він одразу після цього спокійно сказав, що я заощадила компанії сто тисяч.

Матвій тягне мене до полиць із соками.

— Мам, купимо динозавра?

— Якщо буде.

Я котжу кошик, оглядаю полиці з овочами, беру хліб і молоко. Матвій біжить уперед, я постійно нагадую йому не зникати з поля зору.

Біля соків він зупиняється різко.

— Оцей!

Я бачу коробку з динозавром.

Останню.

Тягнуся до неї.

І в ту ж секунду хтось хапає її з іншого боку.

Матвій не встигає відпустити.

— Це мій!

— Ні, я перша взяла!

Перед нами стоїть худорлява дитина в темній куртці з коротко підстриженим волоссям. Не одразу зрозуміло — хлопчик чи дівчинка.

Вони тягнуть коробку в різні боки.

— Матвію, відпусти, — кажу я.

— Мам, це наш сік!

Інша дитина різко штовхає його плечем.

Матвій спотикається.

— Гей!

Я вже тягнуся їх рознімати, коли чую голос:

— Соломіє!

Різкий. Напружений.

Я піднімаю голову.

Макс Рейнхард з’являється між рядами майже бігом. Пальто розстібнуте, в очах — чиста паніка.

— Соломіє, ти де була?!

Дитина обертається.

— Тут.

— Я ж сказав стояти біля каси!

Він присідає між дітьми, забирає коробку.

— Стоп.

Його голос не гучний.

Але такий, що обидва завмирають.

— Ніхто ні з ким не б’ється.

Соломія дивиться в підлогу.

Матвій стискає мою руку.

— Вона забрала.

— Він перший схопив, — бурмоче Соломія.

Макс дивиться на неї.

— Ти не просто взяла. Ти відібрала.

Вона мовчить.

Я кладу руку Матвію на спину.

— Все гаразд.

Макс переводить погляд на мене.

— Перепрошую. Я її загубив на хвилину.

Його щелепа напружена.

— Я вже думав…

Він не договорює.

— Соломіє, — каже він повільно. — Ти відібрала.

Вона дивиться на нього з-під лоба.

— Я взяла.

— Ні. Відібрала.

Вона стискає зайця сильніше.

— Він повільний.

Макс зціплює зуби.

— Мені байдуже. Ти не маєш права так робити.

Вона мовчить.

Я бачу, як у неї напружуються плечі.

— Соломіє, — повторює він. — Тепер слухай мене уважно.

Він нахиляється до її рівня.

— У цьому магазині нічого не належить тобі, поки ми це не оплатили. Зрозуміла?

Вона кліпає.

— Якщо ти хочеш сік — ми купимо. Але не так.

Вона дивиться на коробку в його руках.

— А якщо не буде?

— Тоді вибереш інший.

— Я хочу цей.

— Не завжди можна отримати саме те, що хочеш.

Вона різко відвертається.

— У мене завжди забирали.

Слова падають між нами, як камінь.

Макс завмирає на секунду.

Потім повільно вдихає.

— Тепер ти зі мною, — каже тихо. — І ніхто в тебе нічого не забирає. Але й ти не забираєш у інших.

Вона мовчить.

Я кладу руку Матвію на спину.

— У нас є ще манговий, — кажу спокійно. — З дельфіном. Він теж смачний.

Матвій дивиться на мене, потім на Соломію.

— Можемо разом вибрати, — каже.

Вона вагається.

Довго.

Потім киває.

Макс кладе динозавра назад на полицю.

— Ходімо.

Соломія йде поруч із ним, тримаючи зайця.

Матвій тягне мене за руку.

Я ловлю погляд Макса через прохід між стелажами.

У ньому — втома.

І щось нове.