Розділ 6. Уроки батьківства для шефа

Ліза

Ми з Матвієм виходимо в магазин під вечір.

Він тримає мене за руку й розповідає про мультик, який дивився після обіду, і про те, що завтра хоче млинці. Я слухаю краєм вуха, думаючи про список продуктів і про те, що в холодильнику знову порожньо швидше, ніж я планувала.

У голові ще вчорашній день. Офіс. Цифри. Погляд Макса Рейнхарда. Його різке «ви перевищили повноваження» і те, як він одразу після цього спокійно сказав, що я заощадила компанії сто тисяч.

Матвій тягне мене до полиць із соками.

— Мам, купимо динозавра?

— Якщо буде.

Я котжу кошик, оглядаю полиці з овочами, беру хліб і молоко. Матвій біжить уперед, я постійно нагадую йому не зникати з поля зору.

Біля соків він зупиняється різко.

— Оцей!

Я бачу коробку з динозавром. Останню.  Тягнуся до неї. І в ту ж секунду хтось хапає її з іншого боку.

Матвій не встигає відпустити.

— Це мій!

— Ні, я перша взяла!

Перед нами стоїть худорлява дитина в темній куртці з коротко підстриженим волоссям. Не одразу зрозуміло — хлопчик чи дівчинка. Вони тягнуть коробку в різні боки.

— Матвію, відпусти, — кажу я.

— Мам, це наш сік!

Інша дитина різко штовхає його плечем. Матвій спотикається.

— Гей!

Я вже тягнуся їх рознімати, коли чую голос:

— Соломіє!

Різкий. Напружений. Я піднімаю голову. Макс Рейнхард з’являється між рядами майже бігом. Пальто розстібнуте, в очах — чиста паніка.

— Соломіє, ти де була?!

Дитина обертається.

— Тут.

— Я ж сказав стояти біля каси!

Він присідає між дітьми, забирає коробку.

— Стоп.

Його голос не гучний. Але такий, що обидва завмирають.

— Ніхто ні з ким не б’ється.

Соломія дивиться в підлогу. Матвій стискає мою руку.

— Вона забрала.

— Він перший схопив, — бурмоче Соломія.

Макс дивиться на неї.

— Ти не просто взяла. Ти відібрала.

Вона мовчить.  Я кладу руку Матвію на спину.

— Все гаразд.

Макс переводить погляд на мене.

— Перепрошую. Я її загубив на хвилину.

Його щелепа напружена.

— Я вже думав…

Він не договорює.

— Соломіє, — каже він повільно. — Ти відібрала.

Вона дивиться на нього з-під лоба.

— Я взяла.

— Ні. Відібрала.

Вона стискає зайця сильніше.

— Він повільний.

Макс зціплює зуби.

— Мені байдуже. Ти не маєш права так робити.

Вона мовчить. Я бачу, як у неї напружуються плечі.

— Соломіє, — повторює він. — Тепер слухай мене уважно.

Він нахиляється до її рівня.

— У цьому магазині нічого не належить тобі, поки ми це не оплатили. Зрозуміла?

Вона кліпає.

— Якщо ти хочеш сік — ми купимо. Але не так.

Вона дивиться на коробку в його руках.

— А якщо не буде?

— Тоді вибереш інший.

— Я хочу цей.

— Не завжди можна отримати саме те, що хочеш.

Вона різко відвертається.

— У мене завжди забирали.

Слова падають між нами, як камінь. Макс завмирає на секунду. Потім повільно вдихає.

— Тепер ти зі мною, — каже тихо. — І ніхто в тебе нічого не забирає. Але й ти не забираєш у інших.

Вона мовчить. Я кладу руку Матвію на спину.

— У нас є ще манговий, — кажу спокійно. — З дельфіном. Він теж смачний.

Матвій дивиться на мене, потім на Соломію.

— Можемо разом вибрати, — каже.

Вона вагається.

Довго.

Потім киває.

Макс кладе динозавра назад на полицю.

— Ходімо.

Соломія йде поруч із ним, тримаючи зайця. Матвій тягне мене за руку. Я ловлю погляд Макса через прохід між стелажами. У ньому — втома.  І щось нове.

Я дивлюсь на Соломію уважніше.

Коротка стрижка. Куртка з потертостями на ліктях. Пальці вчепилися в плюшевого зайця так, ніби це єдине, що в неї є. І поруч — Макс Рейнхард. У дорогому пальті. З кошиком, у якому банани, печиво й шоколадні батончики. Картинка не складається.

Материнський інстинкт вмикається швидше, ніж я встигаю себе зупинити.

— Ви її викрали? — питаю, напівжартома.

Він дивиться на мене з підозрою.

— Перепрошую?

— Жартую, — кажу. — Просто… вона виглядає так, ніби щойно втекла з піратського корабля.

Соломія дивиться на мене спідлоба.

— Я не пірат.

— Я знаю, — усміхаюся їй. — Але куртку можна було б підлатати.

Макс стискає щелепи.

— Це не ваша справа.

Я піднімаю брови.

— Вибачте. Професійна деформація.

Я киваю на його кошик.

— Печиво й шоколадки — не вечеря.

— Ви зараз читаєте мені лекцію? — холодно питає він.

— Я зараз рятую вашу дитину від цукрового коматозу.

Він робить крок ближче.

— Лізо. Я ваш начальник.

— А я мама, — відповідаю спокійно. — І бачу голодну дитину в порваному одязі.

Соломія мовчить, але притискається до його ноги.

Макс дивиться на неї.

Потім на мене.

Його плечі трохи опускаються.

— Я забрав її сьогодні.

Я завмираю.

— Уперше, — додає він тихіше. — Сьогодні вранці.

Слова лягають важко. Тепер зрозуміло. Канати. Сік. «Здобич». Зайць, як трофей.

— О, — кажу тихо.

Він відводить погляд.

— Я не планував бути батьком сьогодні, якщо вам цікаво.

Я ковтаю.

— Вибачте.

Він знизує плечима.

— Вона буде нормально одягнена. І поїсть. Я просто… не знаю, з чого починати.

Соломія тягне його за рукав.

— Можна макарони?

Я видихаю.

— Макарони — це вже ближче до реальності, — кажу. — Ходімо. Я покажу швидкий варіант.

Макс дивиться на мене кілька секунд.

Гордість бореться з втомою.

Потім він киває.

— Добре.

Ми котимо два кошики поруч.

Макс мовчить, зосереджено дивиться на полиці з крупами, ніби це стратегічно важливий сектор. Соломія тримається біля його ноги, Матвій іде поряд зі мною й час від часу озирається на дівчинку.