12 Макс

Я дивлюсь на це і не знаю, куди подіти руки.

Потім вона просить у туалет.

Потім хоче на дитячий майданчик.

На майданчику вона не йде до гірок. Вона одразу лізе на канати. Дереться, як кіт. Стрибає з висоти, від якої в мене холоне в грудях.

— Обережно! — кажу.

Вона дивиться на мене зверху вниз.

— Я вмію падати.

Зрозуміло.

Потім сідає поруч на лавку.

Дістає печиво з кишені куртки, ламає навпіл.

— Тобі.

Я беру.

— Дякую.

Вона киває, ніби ми щойно уклали договір.

Я дивлюсь на її профіль.

— Соломіє…

Вона повертається.

— А мама твоя… — починаю й одразу зупиняюсь.

Вона не відводить погляду.

— Її нема.

— Давно?

— Я не рахую.

Пауза.

— А ти хто?

Питання пряме. Без інтонації.

Я ковтаю.

— Макс.

Вона хмуриться.

— Просто Макс?

— Так.

Вона приймає це без коментарів.

— Ти багатий?

Я не стримую короткого видиху.

— Припустімо.

— Тоді купиш мені кросівки, — каже вона спокійно. — У мене пальці болять.

Я дивлюсь на її взуття.

Старі. Збиті носки.

— Куплю.

Вона киває.

Наче так і має бути.

Вона не проситься на руки. Не тулиться. Не шукає схвалення. Вона просто сидить поруч, тримаючи зайця, і дивиться на людей.

І раптом каже:

— Ти не схожий на тих, що приходять.

— На яких?

— Вони говорять багато. Ти — ні.

Я мовчу.

Бо не знаю, що на це відповісти.

І в цей момент до мене доходить: ця дитина не буде легкою.

Вона не навчена просити.

Вона звикла виживати.

Я везу її в торговий центр.

Не тому, що це логічно. Тому що вона сказала про кросівки, а я раптом чітко усвідомив: моя дитина не буде ходити в розбитому взутті, навіть якщо вона сама вважає це нормальним.

Соломія сидить на задньому сидінні, обійнявши зайця, й дивиться у вікно.

— Я не люблю магазини, — каже раптом.

— Чому?

— Там довго.

Справедливе зауваження.

Ми заходимо в спортивний відділ. Продавець одразу підлітає до мене з професійною усмішкою.

— Дитячі кросівки, — кажу. — П’ять років.

Він кидає погляд на Соломію.

— Для хлопчика?

Я дивлюсь на її коротку стрижку, на куртку без жодних «дівчачих» деталей і мовчу секунду довше, ніж треба.

— Для дівчинки.

Соломія дивиться на мене з викликом.

— Мені байдуже.

Вона одразу тягнеться до чорних.

— Ці.

— Приміряємо, — кажу.

В примірочній вона сідає на пуф і скидає старі кросівки. Я бачу натерті пальці й різко відвертаюсь.

— Тиснуть? — питаю.

— Трохи.

Я ковтаю.

Продавець приносить три пари.

Вона міряє мовчки, ходить туди-сюди, стрибає на місці.

— Оці нормальні.

— Беремо.

Вона дивиться на мене уважно.

— Ти завжди так швидко вирішуєш?

— Коли очевидно — так.

Вона киває, ніби занотовує.

Я присідаю поруч, зав’язую їй шнурівки. Роблю це незграбно, бо востаннє зав’язував дитячі шнурки… ніколи.

Мовчу кілька секунд.

— Соломіє.

— М?

— Мені треба тобі щось сказати.

Вона дивиться прямо.

— Я твій тато.

Тиша.

Вона кліпає.

— Ти справжній?

— Так.

Вона думає.

— Тоді ти мене не віддаси назад?

У грудях щось стискається.

— Ні.

Вона киває, ніби прийняла новий пункт правил.

— Добре.

І в цей момент продавець приносить коробку.

Соломія різко хапає зайця й лізе до своєї куртки.

— Що ти робиш? — питаю.

Вона завмирає.

— Ховаю.

— Що?

Вона дістає з кишені два пакетики цукру і серветки з логотипом того кафе.

Я дивлюсь на неї.

— Навіщо?

Вона знизує плечима.

— Потім знадобиться.

Я повільно видихаю.

— Соломіє. Це крадіжка.

— Вони не помітили.

— Це не головне.

Вона дивиться на мене насторожено.

— В інтернаті всі так роблять.

Ось воно.

Я сідаю навпроти неї.

— Послухай. Тепер ти зі мною. І ми так не робимо.

— Чому?

— Бо якщо щось потрібно — ми просимо. А якщо не дають — я куплю.

Вона мовчить.

Потім повільно викладає пакетики на лавку.

— Добре.

Я киваю. І розумію: це буде довгий процес. Вона не зла. Вона виживала.

Я оплачую кросівки.

Вона виходить з примірочної в новому взутті й робить кілька стрибків.

— Не болить.

Я дивлюсь на неї і ловлю себе на думці, що ця маленька, вперта, надто доросла дівчинка вже встигла перевернути мій день.

І це тільки обід.

Не забудьте додати книгу в бібліотеку. Якщо ви не зареєстровані - зареєструватися просто в два кліки. Це дозволить вам слідкувати за моєю творчістю та читати книгу щодня