Розділ 5. Постійно голодна дитина

Макс

Ранок починається з кави, яку я забуваю випити. Соломію мені віддають на цілий день.

Фраза звучить так, ніби йдеться про службове авто або тимчасовий доступ до серверів. Але ні — це дитина. Моя дитина. П’ятирічна, з синцем під оком і поглядом, у якому більше настороженості, ніж у деяких дорослих.

Я стою посеред кухні й намагаюся зрозуміти, що роблять із дітьми зранку. Годують? Одягають? Розмовляють? Я відкриваю телефон і гуглю: «подарунок для дитини 5 років». Випадає тисяча варіантів. Конструктори. Ляльки. Якісь інтерактивні монстри. Кролик.

Той самий клятий кролик. Ліза. Я стискаю щелепи й закриваю вкладку. Ні.

Я їду у великий магазин дитячих іграшок. Той, що виглядає як аеропорт для гномів: яскраві вивіски, кульки під стелею, батьки з візками й діти, які бігають між рядами, мов у лабіринті.

Я заходжу всередину й одразу гублюсь.

Тут шумно. Тут пахне пластиком і цукровою ватою. Тут все кричить «радість», а я почуваюся диверсантом.

— Вам допомогти? — питає дівчина в жилетці.

— Мені потрібен… — я замовкаю. — Кролик.

— Який саме?

Я зависаю.

— Нормальний.

Вона кліпає.

— Інтерактивний? Плюшевий? Освітній?

— Той, який не зламається за п’ять хвилин.

Дівчина стримує усмішку. Вона веде мене до полиці, де сидять десятки зайців. Великі. Маленькі. З блискучими очима. З бантиками. Один навіть співає.

Я беру того, що здається найбільш нейтральним. Плюшевий. Білий. Без музики. Без батарейок. Без сюрпризів.

Поки стою в черзі на касу, ловлю себе на думці, що дивлюся на інших батьків. Хтось терпляче пояснює дитині, чому не можна взяти п’яту машинку. Хтось тримає малу на руках. Хтось свариться.

Я не схожий на жодного з них. Зайця пакують у пакет. Я виходжу з магазину з відчуттям, ніби щойно пройшов квест без інструкції. Дитбудинок зустрічає мене знайомим запахом їдальні й старого лінолеуму. Соломію приводять не одразу. Я чекаю в холі, тримаючи пакет, як дипломатичний подарунок. Вона виходить із коридору сама.

Куртка завелика. Волосся підстрижене коротко, по-хлопчачому. Кроки впевнені. Погляд прямий. Вона дивиться на мене кілька секунд мовчки.

— Ти той дядько з машини, — каже.

Не питає. Констатує.

— Так.

Вона переводить погляд на пакет у моїй руці.

— Це мені?

— Якщо хочеш.

Вона забирає пакет, заглядає всередину.

— Заєць.

— Плюшевий.

Вона дістає іграшку, стискає її під пахвою.

— Нормальний.

Ні захвату. Ні радості. Просто оцінка. Потім дивиться на двері.

— Ми йдемо?

— Так.

Вона не прощається з вихователькою. Просто йде. У машині мовчить. Дивиться у вікно. Заєць лежить у неї на колінах, вона час від часу перевіряє, чи він не впав. Я ловлю себе на тому, що не знаю, як почати розмову.

— Ти любиш морозиво? — питаю нарешті.

Вона знизує плечима.

— Їм, коли дають.

— А що любиш?

Вона думає.

— Котлети. І суп з вермішеллю.

Практична.

— Ти голодна?

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно запитав щось очевидне.

— Завжди.

Я зупиняюсь біля найближчого кафе. Вона замовляє сама.

— Котлету. Пюре. Компот.

Сідає рівно, чекає мовчки, їсть швидко й акуратно. Не розмазує. Не грається виделкою. Кілька разів оглядається, ніби боїться, що хтось забере тарілку.

— Ти завжди так швидко їси? — питаю.

— Треба встигати.

— Куди?

Вона дивиться на мене здивовано.

— Поки є.

Я замовкаю.

Я дивлюсь на це і не знаю, куди подіти руки. Потім вона просить у туалет. Потім хоче на дитячий майданчик. На майданчику вона не йде до гірок. Вона одразу лізе на канати. Дереться, як кіт. Стрибає з висоти, від якої в мене холоне в грудях.

— Обережно! — кажу.

Вона дивиться на мене зверху вниз.

— Я вмію падати.

Зрозуміло. Потім сідає поруч на лавку. Дістає печиво з кишені куртки, ламає навпіл.

— Тобі.

Я беру.

— Дякую.

Вона киває, ніби ми щойно уклали договір. Я дивлюсь на її профіль.

— Соломіє…

Вона повертається.

— А мама твоя… — починаю й одразу зупиняюсь.

Вона не відводить погляду.

— Її нема.

— Давно?

— Я не рахую.

Пауза.

— А ти хто?

Питання пряме. Без інтонації. Я ковтаю.

— Макс.

Вона хмуриться.

— Просто Макс?

— Так.

Вона приймає це без коментарів.

— Ти багатий?

Я не стримую короткого видиху.

— Припустімо.

— Тоді купиш мені кросівки, — каже вона спокійно. — У мене пальці болять.

Я дивлюсь на її взуття. Старі. Збиті носки.

— Куплю.

Вона киває. Наче так і має бути. Вона не проситься на руки. Не тулиться. Не шукає схвалення. Вона просто сидить поруч, тримаючи зайця, і дивиться на людей. І раптом каже:

— Ти не схожий на тих, що приходять.

— На яких?

— Вони говорять багато. Ти — ні.

Я мовчу. Бо не знаю, що на це відповісти. І в цей момент до мене доходить: ця дитина не буде легкою. Вона не навчена просити. Вона звикла виживати. Я везу її в торговий центр.

Не тому, що це логічно. Тому що вона сказала про кросівки, а я раптом чітко усвідомив: моя дитина не буде ходити в розбитому взутті, навіть якщо вона сама вважає це нормальним.

Соломія сидить на задньому сидінні, обійнявши зайця, й дивиться у вікно.

— Я не люблю магазини, — каже раптом.

— Чому?

— Там довго.

Справедливе зауваження. Ми заходимо в спортивний відділ. Продавець одразу підлітає до мене з професійною усмішкою.

— Дитячі кросівки, — кажу. — П’ять років.

Він кидає погляд на Соломію.

— Для хлопчика?

Я дивлюсь на її коротку стрижку, на куртку без жодних «дівчачих» деталей і мовчу секунду довше, ніж треба.