11 Макс

Ранок починається з кави, яку я забуваю випити.

Соломію мені віддають на цілий день.

Фраза звучить так, ніби йдеться про службове авто або тимчасовий доступ до серверів. Але ні — це дитина. Моя дитина. П’ятирічна, з синцем під оком і поглядом, у якому більше настороженості, ніж у деяких дорослих.

Я стою посеред кухні й намагаюся зрозуміти, що роблять із дітьми зранку.

Годують?

Одягають?

Розмовляють?

Я відкриваю телефон і гуглю: «подарунок для дитини 5 років».

Випадає тисяча варіантів. Конструктори. Ляльки. Якісь інтерактивні монстри. Кролик.

Той самий клятий кролик.

Ліза.

Я стискаю щелепи й закриваю вкладку.

Ні.

Я їду у великий магазин дитячих іграшок. Той, що виглядає як аеропорт для гномів: яскраві вивіски, кульки під стелею, батьки з візками й діти, які бігають між рядами, мов у лабіринті.

Я заходжу всередину й одразу гублюсь.

Тут шумно. Тут пахне пластиком і цукровою ватою. Тут все кричить «радість», а я почуваюся диверсантом.

— Вам допомогти? — питає дівчина в жилетці.

— Мені потрібен… — я замовкаю. — Кролик.

— Який саме?

Я зависаю.

— Нормальний.

Вона кліпає.

— Інтерактивний? Плюшевий? Освітній?

— Той, який не зламається за п’ять хвилин.

Дівчина стримує усмішку.

Вона веде мене до полиці, де сидять десятки зайців. Великі. Маленькі. З блискучими очима. З бантиками. Один навіть співає.

Я беру того, що здається найбільш нейтральним. Плюшевий. Білий. Без музики. Без батарейок. Без сюрпризів.

Поки стою в черзі на касу, ловлю себе на думці, що дивлюся на інших батьків. Хтось терпляче пояснює дитині, чому не можна взяти п’яту машинку. Хтось тримає малу на руках. Хтось свариться.

Я не схожий на жодного з них.

Зайця пакують у пакет.

Я виходжу з магазину з відчуттям, ніби щойно пройшов квест без інструкції.

Дитбудинок зустрічає мене знайомим запахом їдальні й старого лінолеуму.

Соломію приводять не одразу.

Я чекаю в холі, тримаючи пакет, як дипломатичний подарунок.

Вона виходить із коридору сама.

Куртка завелика. Волосся підстрижене коротко, по-хлопчачому. Кроки впевнені. Погляд прямий.

Вона дивиться на мене кілька секунд мовчки.

— Ти той дядько з машини, — каже.

Не питає. Констатує.

— Так.

Вона переводить погляд на пакет у моїй руці.

— Це мені?

— Якщо хочеш.

Вона забирає пакет, заглядає всередину.

— Заєць.

— Плюшевий.

Вона дістає іграшку, стискає її під пахвою.

— Нормальний.

Ні захвату. Ні радості. Просто оцінка.

Потім дивиться на двері.

— Ми йдемо?

— Так.

Вона не прощається з вихователькою. Просто йде.

У машині мовчить. Дивиться у вікно. Заєць лежить у неї на колінах, вона час від часу перевіряє, чи він не впав.

Я ловлю себе на тому, що не знаю, як почати розмову.

— Ти любиш морозиво? — питаю нарешті.

Вона знизує плечима.

— Їм, коли дають.

— А що любиш?

Вона думає.

— Котлети. І суп з вермішеллю.

Практична.

— Ти голодна?

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно запитав щось очевидне.

— Завжди.

Я зупиняюсь біля найближчого кафе.

Вона замовляє сама.

— Котлету. Пюре. Компот.

Сідає рівно, чекає мовчки, їсть швидко й акуратно. Не розмазує. Не грається виделкою. Кілька разів оглядається, ніби боїться, що хтось забере тарілку.

— Ти завжди так швидко їси? — питаю.

— Треба встигати.

— Куди?

Вона дивиться на мене здивовано.

— Поки є.

Я замовкаю.