10 Макс

Ми їдемо кілька хвилин мовчки. За вікнами тягнеться вечірній трафік, червоні вогні зливаються в суцільну стрічку. Ліза сидить рівно, тримаючи телефон у руках, час від часу дивиться на годинник.

Я ловлю себе на тому, що думаю не про суд і не про Ломського.

Про Соломію.

Про те, що я не маю жодного уявлення, що купують п’ятирічним дітям.

— Лізо, — кажу нарешті. — Як моя асистентка… порадьте. Що можна купити дитині? Щось нормальне. Не безглуздий пластик.

Вона повертається до мене.

— Скільки років?

— П’ять.

Вона на секунду замислюється.

— Я колись купувала хрещениці інтерактивного кролика. Він реагує на дотики, вчить кольори, розповідає казки. Діти від нього в захваті.

— Кролика, — повторюю.

— Так. Зачекайте, здається, у мене було фото.

Вона бере телефон обома руками, починає гортати галерею.

Я дивлюся не прямо — краєм ока. Просто тому, що вона поруч. Тому що її пальці швидко рухаються по екрану. Тому що в салоні авто надто тісно для двох людей із напруженими нервами.

— Ось, — каже вона. — Бачите?

На екрані — яскрава іграшка, білий кролик із великими вухами.

— Вона тоді назвала його…

Ліза замовкає.

Бо її палець ковзає ще раз.

І фото змінюється.

На екрані — вона.

Сидить у кабінці інфрачервоної сауни. Волосся зібране, шкіра злегка почервоніла від тепла. Плечі оголені. Груди прикриті лише рушником, який сповз трохи нижче, ніж слід. Світло м’яке, тіло виглядає теплим, живим.

Топлес.

Я бачу це рівно секунду.

Але цього достатньо.

Ліза різко блокує екран.

— Чорт…

Її щоки миттєво заливає рум’янець.

В машині стає тихо. Надто тихо.

Я відчуваю, як у мене змінюється дихання. Як напружуються плечі. Як тіло реагує раніше, ніж мозок встигає щось сказати.

Вона не дивиться на мене.

— Перепрошую, — каже швидко. — Це… випадково.

Я мовчу.

Дивлюся вперед.

Намагаюсь зосередитись на дорозі.

Але перед очима все ще стоїть її шкіра під червоним світлом сауни.

— Кролик підійде, — кажу нарешті рівним голосом.

Вона киває, стискаючи телефон.

Ми більше не говоримо.

Я прошу водія зупинитись за квартал від її будинку.

Не тому, що так треба.

Тому що мені потрібна дистанція.

Ліза швидко бере сумку, дякує тихо, дивиться кудись убік. Її щоки все ще злегка рожеві — не знаю, від холоду чи від того фото.

— Дякую за підвезення, — каже.

— Будь ласка.

Вона зачиняє двері, і машина рушає.

Я дивлюся у дзеркало заднього виду, поки її постать не губиться між припаркованими авто.

Тільки тоді видихаю.

У голові чомусь не цифри.

Не суд.

Не Ломський.

Її плечі під червоним світлом сауни.

Чорт.

Я проводжу рукою по обличчю.

Вона не просто асистентка. Це стає очевидно занадто швидко. Вона розумна. Вона різка, коли треба. Вона думає на два кроки вперед. І вона — жінка, яка може змусити мене забути, що ми з нею у службових відносинах.

А я не маю права змішувати роботу й особисте.

Я будував компанію не для того, щоб втрачати контроль через привабливу блондинку з кризовим мисленням.

Телефон вібрує.

Повідомлення від бабусі.

«Я говорила з директоркою. Соломія чекає на тебе завтра. Не спізнись.»

Я стискаю телефон.

Дитина.

Моя донька.

Паралель, яку я не просив.

Ліза з її сином. Я з Соломією.

Збіг, який дратує.

— Додому, — кажу водієві.

У квартирі тихо. Надто тихо.

Я знімаю пальто, кидаю ключі на консоль, проходжу у вітальню й сідаю на диван, не вмикаючи світло. Місто за вікнами живе своїм життям. Хтось вечеряє. Хтось свариться. Хтось кладе дітей спати.

Я дістаю планшет і відкриваю сайт із дитячими меблями.

Ліжка.

Шафи.

Плюшеві іграшки.

І раптом між цими картинками спливає її обличчя. Те саме, з офісу. З машини. З телефону.

Я закриваю браузер.

Це небезпечно.

Я не маю права починати симпатизувати власній асистентці.

Особливо зараз.

Але тіло не цікавиться корпоративною етикою.

Я підводжусь, наливаю собі віскі й дивлюся на темне скло вікна.

Нафіг! Треба викинути Лізу з голови!