9 Ліза

Я виходжу з кабінету Рейнхарда з відчуттям, ніби пробігла марафон, не знімаючи підборів.

Перший день.

І одразу — переговори, цифри, стрес, його холодний погляд і та мить, коли він сказав, що я заощадила компанії сто тисяч. Це гріє. Дуже. Але часу радіти немає.

У голові крутиться одне: я пообіцяла синові, що буду за пів години.

Я швидко збираю речі, прощаюсь із HR, ловлю таксі в додатку — машин немає. П’ятниця. Година пік. Чудово.

Я спускаюся ліфтом, стискаючи телефон у руці.

Мені хочеться бути ідеальною співробітницею. Показати, що Рейнхард не помилився. Але ще більше мені хочеться забрати малого з продльонки й купити той клятий сік.

Двері ліфта розсуваються.

У холі стоїть Макс Рейнхард.

Ніби чекає. Я завмираю на секунду.

— Ви кудись поспішаєте? — питає він. Погляд уважий. Так, що хочеться розправити плечі під його наглядом. Не знаю. Чому моє тіло реагує на нього так… 

— Так, — відповідаю чесно. — До дитини.

Він киває, ніби очікував саме таку відповідь.

— Машини в додатку зараз не знайдете, — каже спокійно. — Я їду в тому ж напрямку. Підвезу.

Я моргаю.

— Не треба, я…

— Це не обговорюється, — перебиває він. — Ви сьогодні витягли мені пів відділу закупівель. Вважайте це компенсацією.

Я вагаюсь. І поки я думаю, Макс тягне мене за лікоть до виходу з будівлі. Дотик його пальців відчувається занадто гостро. 

Його водій уже відкриває двері чорного седана.

У мене немає часу на принципи.

Я сідаю.

Всередині пахне шкірою й тим самим парфумом, який я відчувала ще вчора. Він сідає поруч. Занадто близько для начальника і підлеглої.

Машина рушає.

— Де живете? — питає він.

Я називаю район.

Він киває водієві.

— Ми живемо майже поруч, — несподівано каже мені. І дивиться у вікно. 

Я ковтаю це «майже поруч», не знаючи, що на нього відповісти.

Мені не подобається думати про те, що наші маршрути можуть перетинатися частіше, ніж я готова прийняти. З такими чоловіками краще тримати дистанцію. Я це знаю. Вони затягують, як вир. А потім залишають по собі порожні місця.

Я дивлюсь на свої руки. Манікюр уже трохи зіпсований — сьогодні я стукала пальцями по столу більше, ніж зазвичай. Перший день, а відчуття таке, ніби я тут працюю місяць.

— Ви завжди так мовчите в машині? — питає він раптом.

— Зазвичай я думаю, — відповідаю.

— Про що?

Я знизаю плечима.

— Про списки. Що купити. Кому подзвонити. Де взяти час.

Він коротко всміхається.

— Корисна звичка.

Я повертаю голову й дивлюся на нього уважніше. Його профіль різкий, чіткий. Людина, яка звикла приймати рішення й не пояснювати їх. Від нього тягне контролем. І чомусь теплом під усім цим холодом.

— А ви? — питаю. — Про що думаєте в машині?

Він не відповідає одразу.

— Про втрати, — каже нарешті. — І про те, як їх мінімізувати.

Я мовчу.

Це звучить як його особиста філософія.

Я відчуваю, як усередині знову піднімається знайоме напруження. З ним не можна бути напівуважною. Він бачить більше, ніж показує. І я ловлю себе на тому, що хочу, щоб він бачив мене не лише як тимчасову асистентку.

Дурна думка.

Я відганяю її.

Ми їдемо мовчки кілька хвилин. Я дивлюсь у вікно на потік фар і думаю про те, як дивно сидіти в авто чоловіка, який учора відмовив мені в роботі, а сьогодні вирішує мої логістичні проблеми.

— Ви добре працюєте під тиском, — раптом каже він.

— У мене немає вибору, — відповідаю.

Він дивиться на мене уважніше.

— У більшості людей він є. Просто вони ним не користуються.

Я відчуваю, як між нами знову натягується та сама тонка нитка. Не службова. Не зовсім.

Телефон у моїй руці починає дзвонити. Ім’я подруги висвічується на екрані.

Я одразу відповідаю.

— Так, Марин.

— Лізо, він уже питає кожні п’ять хвилин, де ти, — чується її голос крізь шум групи. — Дати йому слухавку?

— Так, будь ласка.

Я вмикаю гучний зв’язок.

— Мамооо, — тягне знайомий голос. — Ти скоро?

Груди стискає.

— Їду, сонечко. Уже їду.

— Ти купиш сік?

— Куплю. Обіцяю.

— Тоді я чекатиму.

— Ти в мене молодець.

Я відключаюсь.

У машині на кілька секунд стає занадто тихо.

Я ловлю погляд Макса у відображенні скла.

Він дивиться вперед, але щелепа напружена.

— Скільки йому? — питає він.

— Чотири.

Він киває.

І мені раптом здається, що ця поїздка — не просто ввічливість.

Буду рада, якщо ви поставите книзі сердечко. І додасте її в біліотеку. Так ви не загубите її і будете читати щодня. А також діліться враженнями про історію. Як вам герої?