7 Макс

День розсипається на фрагменти.

Дзвінки. Контракти. Юристи. Дві термінові наради й одна безглузда, на якій люди говорять багато, а по суті — нічого. Ліза весь час поруч. Записує, передає документи, координує дзвінки, відповідає на пошту швидше, ніж я встигаю сформулювати думку.

Вона працює тихо.

Без зайвих запитань.

Без метушні.

І це дивує.

Я ловлю себе на тому, що кілька разів дивлюся на неї довше, ніж потрібно. Світле волосся знову вибилось із зачіски. Вона знімає окуляри, коли читає дрібний текст, і машинально торкається перенісся пальцями. У неї зосереджений вираз обличчя, який робить її ще привабливішою.

Професійність завжди сексуальна.

Ближче до вечора я нарешті залишаюся в кабінеті сам. Ліза виносить останню теку, каже, що перевірить завтрашній графік, і зникає за дверима.

Я відкидаюсь у кріслі й дивлюсь у стелю.

Соломія.

Мені ще треба вирішити, де вона спатиме, що їстиме і хто забиратиме її з садка, якого в неї навіть немає.

Я дістаю телефон, відкриваю сайт із дитячими меблями, переглядаю ліжка й раптом ловлю себе на тому, що не знаю, що обирати. У бізнесі я приймаю рішення за хвилини. Тут — зависаю.

У двері тихо стукають.

— Увійдіть.

Ліза заходить, тримаючи планшет.

— Пане Рейнхард, — каже обережно. — Я зробила дещо без погодження. Якщо це проблема…

Я піднімаю голову.

— Що саме?

Вона робить крок ближче.

— Я подзвонила нашим трьом основним постачальникам пакування. Ті, що підняли ціни минулого місяця. У двох з них зараз простої. Я запропонувала довгостроковий контракт із передоплатою. Один уже погодився повернути старі тарифи. Другий думає, але схиляється.

Я повільно випрямляюсь у кріслі.

— Ви що зробили?

Вона напружується.

— Я розумію, що мала спочатку…

— Ви не мали права вести переговори без мене, — перебиваю я жорстко.

Вона стискає планшет.

— Я знаю. Але у вас був кол-центр з юристами, і я бачила їхні звіти. Якщо ми не стабілізуємо собівартість зараз, у четвертому кварталі буде провал. Я не підписувала нічого. Просто зафіксувала умови.

Я дивлюсь на цифри на екрані.

Вони реальні.

Вони добрі.

Вони закривають одну з найболючіших дір.

Мене дратує, що вона зробила це за моєю спиною.

І ще більше дратує, що вона зробила це правильно.

— Ви перевищили повноваження, — кажу холодно.

— Так.

— І поставили мене перед фактом.

— Так.

Вона не виправдовується. Просто дивиться прямо.

Я мовчу кілька секунд.

Потім забираю в неї планшет.

— Наступного разу ви узгоджуєте зі мною.

— Добре.

Я переглядаю цифри ще раз.

— Але це було грамотно.

Вона видихає ледь помітно.

Я піднімаю погляд.

— І ще одне, Лізо.

— Так?

— Ви щойно заощадили моїй компанії близько ста тисяч.

Кутики її губ здригаються.

— Рада чути.

Я дивлюся на неї, відчуваючи дивну суміш роздратування і… поваги. І ще чогось. В її зовнішності щось притягує. 

І в цю мить її телефон завібровує.

Вона кидає погляд на екран.

— Перепрошую, — каже швидко. — Мені потрібно відповісти.

Вона виходить у коридор, не зачиняючи дверей повністю.

Я знову опускаю очі в планшет.

І майже одразу чую її голос.

М’якший. Інший.

— Так, я вже скоро…
Пауза.
— Ні, ти в мене найкращий. Я ж казала.

У грудях щось неприємно смикається.

Найкращий.

Я стискаю щелепи.

Отже, у неї хтось є. Зрозуміло. І дуже терміновий, якщо вона кидає роботу посеред розмови.

Я відчуваю знайоме подразнення. Те саме, що зранку поруч із Ломським. Конкуренція, яка вмикається раніше, ніж логіка.

Вона сміється тихо.

— Ще трохи потерпи, добре? Я куплю тобі той сік, який ти любиш.

Я завмираю.

Кілька секунд слухаю, не вірячи.

— Обіцяю. Буду за пів години.

Тиша.

Двері тихо прочиняються.

Вона заходить назад.

— Вибачте, — каже. — Це син.

Я киваю, роблячи вигляд, що мені байдуже.

Але всередині щось дивно змінює ритм.

І тепер я думаю не про контракти.

І не про Ломського.

А про те, що вона говорить з дитиною так, ніби весь світ поміщається в цих коротких фразах.