6 Макс

Я запізнююся на суд на сімнадцять хвилин.

Для мене це майже катастрофа.

Соломія мала зайняти максимум двадцять хвилин. Подивитися. Підписати папери. Поїхати далі. Але нічого не пішло за планом — ні бійка перед інтернатом, ні синяк під її оком, ні цей її погляд, у якому було забагато мовчазної витримки для п’ятирічної дитини.

У залі суду адвокат дивиться на мене так, ніби я особисто зрадив усю юридичну систему країни. Я сідаю, киваю, вибачаюся коротко. Розгляд іде мляво, опоненти тягнуть час, я відповідаю автоматично, думками повертаючись до інтернату, до тих стертих стін і до маленьких пальців, що стискали край куртки.

Чорт.

Коли все закінчується, я виходжу з будівлі з головним болем і відчуттям, що цей день уже програний.

У бізнес-центр повертаюся злий.

По-справжньому.

У холі бачу Ломського.

Він стоїть біля кавового автомата з двома чоловіками, яких я прекрасно знаю. Мої клієнти. Вони сміються. Ломський говорить щось надто фамільярне, надто впевнене. Його рука лягає одному з них на плече.

От же ж паразит.

Він не просто переманює людей. Він робить це демонстративно, у моєму ж будинку.

Я підходжу ближче.

— Сергію Валерійовичу, — кажу холодно. — Ви тепер проводите переговори в коридорах?

Він обертається, усміхається так, ніби ми старі друзі.

— Максе. Просто кава.

— Каву п’ють у кафе. А це — бізнес-центр.

Клієнти ніяково відступають. Вони знають, коли краще зникнути.

Ломський дивиться на мене з тією самою лукавою усмішкою.

— Ти сьогодні нервовий.

— Я завжди нервовий, коли хтось лізе в мою територію.

І саме тоді я бачу Лізу.

Вона стоїть трохи осторонь, з папкою в руках. Напружена. Зібрана. Очі уважні. Виглядає так, ніби намагається не втекти.

І я раптом розумію.

Ломський не просто тут. Він знову щось мутить.

Мене накриває імпульс. Швидкий, чистий, майже приємний.

Якщо він забирає в мене клієнтів — я заберу в нього хоча б її.

Не з благородства.

З принципу.

Я підходжу ближче.

— Ви до Ломського на роботу прийшли? — питаю коротко.

Вона киває.

Ломський напружується.

— Це моя кандидатка, Максе.

— Була.

Я дивлюся на Лізу.

Вона дивиться у відповідь. У її погляді немає прохання. Є готовність прийняти будь-яке рішення.

Мені подобається це більше, ніж я хочу визнавати.

— Ви працюєте в мене, — кажу спокійно.

І бачу, як Ломський стискає щелепи.

Маленька перемога.

Після цього я їду в офіс.

У ліфті думаю не про Лізу.

Думаю про кімнату.

Соломії потрібне ліжко. Не доросле — дитяче. Письмовий стіл. Шафа для речей, яких у неї, скоріш за все, майже немає. Можливо, шпалери не білі. Я ніколи не замислювався над кольорами для дітей.

Дивна річ — раніше я знав напам’ять характеристики серверів, але не уявляв, який матрац краще для п’ятирічної дитини.

Я заходжу в кабінет і одразу помічаю тишу.

Зазвичай у цей час астентка вже на місці. Кава стоїть на столі. Пошта розкладена.

Сьогодні — нічого.

Я набираю її номер.

Гудки.

Вона не відповідає.

Через хвилину приходить повідомлення.

«Пане Рейнхард, вибачте. Зламала ногу. У лікарні. Сьогодні не буду.»

Чудово.

Я опускаюсь у крісло й дивлюсь на порожній стіл навпроти.

У мене нова співробітниця, дитина з інтернату, суд, Ломський під боком і тепер ще й офіс без асистента.

Я повільно видихаю.

Берусь за телефон, щоб викликати HR.

І саме в цей момент внутрішня лінія блимає червоним.

— Так.

— Пане Рейнхард, — голос із рецепції трохи напружений. — Тут жінка… Ліза. Каже, що ви розпорядились оформити її в компанію.

Я на секунду заплющую очі.

Ломський, чорт тебе забирай.

— Документи вже у відділі кадрів. Але  ми вже взяли вчора спеціаліста з закупівель…

Я повільно видихаю.

— Добре. Нехай зайде.

Кладу слухавку й дивлюся на двері кабінету.

Вона заходить у мій кабінет обережно, ніби ще не до кінця вірить, що це відбувається насправді. Тримає папку перед собою, плечі трохи напружені.

Я дивлюсь на неї кілька секунд мовчки.

Вона заходить у кабінет обережно, ніби очікує будь-якого розвитку подій. Сідає навпроти, кладе папку на коліна.

Я дивлюся на неї кілька секунд мовчки.

Зблизька вона ще цікавіша. Світле волосся зібране абияк, кілька пасом вибились і лягають на скло окулярів. Втомлені очі, але уважні. Не з тих, що губляться.

Я відкриваю її резюме.

— У вас хороший досвід з постачальниками, — кажу. — І кризовими контрактами.

Вона киває.

— Так. Я витягувала дві компанії після зриву логістики.

Це звучить не як хвальба. Як факт.

Мені це подобається.

Я відкидаюсь у кріслі.

— Моя секретарка сьогодні вибула. Перелом. Мінімум на місяць.

Вона насторожується.

— Я пропоную вам тимчасово стати моєю особистою асистенткою, — продовжую. — Пряме підпорядкування мені. Ви візьмете на себе документи, графік, частину переговорів і закупівлі.

Вона моргає.

— Це не та вакансія, на яку я прийшла.

— Та, — кажу спокійно. — Але це та, яка вам потрібна.

Пауза.

Я дивлюся їй просто в очі.

— І мені теж.

Вона мовчить кілька секунд.

Я бачу, як у неї в голові змагаються гордість і необхідність.

— Це тимчасово? — питає.

— Поки моя компанія не перестане горіти.

Кутик її губ ледь здригається.

— А потім?

Я знизаю плечима.

— Потім подивимось, хто з нас виживе.

Вона повільно вдихає.

— Добре.

Я киваю.

— Чудово.

Пауза.

Потім, уже відкриваючи календар у планшеті, ніби між іншим кажу:

— До речі… у вас же є дитина?

Вона напружується.