5 Ліза

Я приходжу в бізнес-центр за п’ятнадцять хвилин до призначеного часу. Стою в холі, поправляю комір пальта й перевіряю резюме в папці, хоча знаю його напам’ять. Скляні стіни, мармурова підлога, запах кави й дорогого парфуму — тут усе кричить про стабільність, якої в мене немає.

Сергій Валерійович з’являється майже одразу.

— Ліза? — усміхається він так, ніби ми старі знайомі. — Радий, що прийшли.

Він бере мене під лікоть, трохи ближче, ніж потрібно, і веде в бік ліфтів.

— Гарно виглядаєте сьогодні, — кидає між іншим. — У нас в офісі не вистачає таких прикрас.

Я стримано усміхаюся. Роблю вигляд, що не чую підтексту.

— Дякую.

— Знаєте, у нашій компанії цінують… гнучкість, — продовжує він, нахиляючись ближче. — Особливо від нових співробітниць.

Його пальці затримуються на моїй руці на секунду довше, ніж це допустимо.

У мене стискається шлунок.

Ось воно.

Я не істерю. Не відсахуюсь. Просто роблю маленький крок убік.

Мені потрібна ця робота.

— Я дуже гнучка в професійних питаннях, — кажу спокійно. — Контракти, логістика, переговори.

Він хмикає.

— Побачимо.

Я вирішую, що це такий стиль флірту. Дешевий, але, можливо, безпечний, поки зачинені двері ліфта й навколо нікого немає. Я терплю. Ковтаю. Думаю про сина і про холодильник, у якому зараз майже порожньо.

Ми підходимо до ліфтів.

І тут за спиною звучить голос, від якого в мене холодіє шкіра.

— Ломський.

Сергій Валерійович різко обертається.

Макс Рейнхард стоїть за кілька кроків від нас. Темний костюм, напружена постава, погляд, який ріже повітря.

Злий — це дуже м’яке слово.

— Ти знову полюєш у моєму бізнес-центрі? — питає він холодно.

— Я на роботі, Максе, — криво усміхається Ломський. — Не всі ж можуть керувати імперіями.

— Особливо тими, що будуються на чужих слабкостях, — відрізає Рейнхард.

Повітря між ними стає густим.

І тут він дивиться на мене.

Пам’ятає.

Я бачу це одразу.

Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на окулярах, на губах, на папці в руках.

— Ви до Ломського на роботу прийшли? — питає коротко.

Я киваю.

— Так.

Ломський напружується.

— Максе, це моя кандидатка.

Рейнхард повільно переводить погляд на нього.

— Була.

Потім знову дивиться на мене.

— Ви працюєте зі закупівлями, так?

— Так.

— Досвід із європейськими постачальниками?

— Так.

Він не дає мені договорити.

— Ви працюєте в мене.

Я моргаю.

— Перепрошую?..

— Я беру вас у свою компанію, — каже він так, ніби оголошує погоду на завтра. — Асистент зв’яжеться з вами сьогодні. Контракт — стандартний. Випробувальний термін три місяці.

Ломський робить крок уперед.

— Ти не можеш просто…

— Можу, — перебиває Рейнхард. — І роблю.

Він знову дивиться на мене.

— Якщо, звісно, ви не передумали.

Я відчуваю, як у мене тремтять пальці.

Цей чоловік учора сказав мені, що не бере людей із маленькими дітьми.

А сьогодні забирає мене з-під носа у свого конкурента.

Я вдихаю.

— Не передумала.

Він киває.

Ліфт приїжджає з тихим дзвоном.

Макс Рейнхард заходить першим, навіть не озираючись.

Я йду за ним.

І тільки всередині кабіни до мене доходить: щойно моє життя різко змінило траєкторію.

Ліфт зачиняється майже беззвучно.

Ми стоїмо поруч. Надто близько. Я відчуваю його тепло крізь тканину пальта, запах того самого парфуму, що вчора різав мені нерви в холі Рейнхарда.

Він не дивиться на мене.

Дивиться вперед, у дзеркальну стіну кабіни.

Я теж мовчу.

Цифри поверхів змінюються повільно.

Мої пальці стискають папку з резюме так, що вона трохи зминається.

Рейнхард раптом говорить, не повертаючи голови:

— Ви розумієте, що я не люблю сюрпризів, Лізо?

Я ковтаю.

— А ви розумієте, що я не люблю, коли за мене вирішують?

Кутик його губ ледь помітно здригається.

— Тоді у нас буде складна співпраця.

Ліфт спиняється. Двері розсуваються.

Він робить крок уперед і кидає через плече:

— Ласкаво прошу на роботу.