4 Макс

Я виходжу з бізнес-центру разом з асистентом, не зупиняючись ні на секунду. Холодне осіннє повітря б’є в обличчя, але це навіть добре — приводить до тями.

— Домовся про зустріч із директоркою інтернату, — кажу, застібаючи пальто. — Сьогодні або завтра. Без тяганини.

— Добре, пане Рейнхард.

Я вже дістаю телефон.

— І юристів підтягни. Мені потрібен повний пакет документів. Опіка, строки, процедура. Дитину забираємо офіційно.

Асистент киває, щось швидко занотовує.

Дитину.

Слово звучить у голові важче, ніж будь-який контракт.

Я не драматизую. Просто фіксую факт. У мене є донька. Її треба забрати. Так само, як повертають активи або закривають проблемні питання. Це відповідальність, а не романтика.

— І ще, — додаю. — Дізнайся, що там із медичною картою. Прививки, хроніка, психологічні висновки.

— Зрозумів.

Я сідаю в авто, двері тихо зачиняються, і місто ковзає повз вікна, як декорація.

Усе просто.

Я приїду, подивлюся, підпишу папери.

Швидка справа.

Як костюм забрати з хімчистки.

Наступного ранку у мене суд.

Засідання о дев’ятій тридцять. Але я навмисно виїжджаю раніше.

Інтернат по дорозі.

Я вирішую заскочити туди на двадцять хвилин, максимум на пів години. Просто глянути. Переконатися, що все реальне, а не бюрократичний сон. Побачити дитину, поставити галочку в голові й поїхати далі.

Мій водій мовчить. Я переглядаю пошту в телефоні, відповідаю на два робочі повідомлення й думаю, що цей ранок нічим не відрізняється від сотні інших.

Поки ми не зупиняємось біля сірої будівлі з облупленим фасадом і дитячими малюнками на паркані.

Я виходжу з машини.

І одразу чую крик.

— Я сказааала припинили!

Голос жіночий, різкий.

За кілька метрів від входу двоє хлопчаків валяються на землі, зчепившись, мов цуценята. Один замахується, другий прикриває обличчя руками. Поруч метушиться вихователька, безпорадно тягне їх за куртки.

— Та розніміть же їх!

Я автоматично підходжу ближче.

Один із дітей підводиться. Під оком уже наливається синяк.

Другий виривається з рук жінки й плює в бік суперника.

— Сам почав!

— Брехун!

Вихователька майже плаче.

— Господи, ну що ж ви робите…

Я стою й дивлюся на це з відчуттям, ніби потрапив у чужу реальність. Тут немає переговорів, контрактів, юридичних формулювань. Тут є діти, які б’ються просто перед входом у заклад, де їм мають давати безпеку.

Чудовий старт батьківства, Рейнхарде.

Мене просять зачекати в холі.

Хол пахне кашею, старими меблями й дешевим милом. Пластикові стільці вздовж стін. На підлозі — потертий лінолеум.

Я дивлюсь на годинник.

Мені треба їхати.

Секретарка директорки вибачається, каже, що зараз приведуть дитину.

Минає п’ять хвилин.

Потім десять.

Я ловлю себе на тому, що нервуюсь.

Не так я уявляв це знайомство.

Нарешті двері коридору відчиняються.

І до мене ведуть… хлопчика.

Маленького, худого, у завеликій куртці. Волосся скуйовджене. Під оком — свіжий синець, той самий, що я бачив на вулиці.

Я машинально підводжуся.

— Перепрошую, — кажу. — Мені казали, що це дівчинка.

Вихователька киває.

— Так. Це Соломія.

Я завмираю.

— Соломія?

Хлопчик — ні, дівчинка — піднімає на мене очі.

Великі. Темні. Надто серйозні для п’яти років.

Вона мовчить.

Просто дивиться.

І в цю секунду до мене доходить: та бійка була не «десь поруч».

Це була вона.

Моя донька.

З синцем під оком.

Я повільно видихаю.

Оце вже точно не входило в план.