3 Ліза

Я виходжу з офісу Рейнхарда так, ніби мене щойно вдарили — не фізично, але достатньо боляче, щоб перехопило подих.

Повітря в холі здається густішим, ніж нагорі. Люди ходять туди-сюди, усміхаються, говорять про каву й дедлайни, а в мене всередині — порожнеча.

От і все.

Ще одна зачинена двері.

Я дуже хотіла цю роботу. Не тому, що це престижна компанія. Не через зарплату з шістьма нулями. А тому що мій син сьогодні їв останню порцію йогурту, і я вже рахую, скільки днів протягну на гречці.

Я стискаю папку з резюме так, що болять пальці.

Чотири роки моєму хлопчику. Чотири роки я тягну все сама.

Колишній чоловік давно за кордоном. Обіцяв допомагати. Клявся, що не кине. Тепер у нього борг по аліментах, а телефон мовчить місяцями. Його батьки дзвонять учора і спокійним голосом пояснюють: або я «стаю на ноги», або вони подають до суду й забирають у мене дитину. Бо, бачте, безробітна мати — це ризик. А платити за сина свого сина їм не хочеться.

Я ковтаю сльози ще в ліфті. Не плачу. Я давно не дозволяю собі цього.

Замість цього я думаю про Макса Рейнхарда.

Про його холодний голос.

Про фразу «я не беру людей з маленькими дітьми».

Мені хочеться, щоб йому колись подзвонили з садочка. Щоб він стояв у пробці й слухав, як вихователька каже: «У вашої дитини температура». Щоб він рахував копійки перед касою. Щоб він бодай раз прокинувся о третій ночі від дитячого плачу, не знаючи, де взяти сили на завтра.

Хай відчує всі принади самотнього батьківства.

Я йду холом, не дивлячись під ноги, і врізаюся в когось плечем.

— Ой…

Папка вислизає з рук. Документи розлітаються по мармуровій підлозі, мов білі птахи.

— Перепрошую, — бурмочу я й присідаю, збираючи аркуші.

Чужі руки допомагають.

— Зачекайте… — каже чоловічий голос. — Це ваше?

Я піднімаю голову.

Незнайомець. Років сорок. Темне пальто, уважний погляд. Він тримає моє резюме.

— Так, — кажу швидко. — Вибачте.

Він пробігає очима текст.

— Менеджер по закупівлях?

Я напружуюся.

— Так.

— Ви щойно від Рейнхарда?

Я киваю.

Він хмикає.

— Співчуваю.

Я гірко усміхаюся.

— Дякую.

Він ще раз дивиться в папірці.

— У вас хороший досвід, — каже несподівано. — І знання мов.

Я мовчу. Не вірю. Уже не вірю нікому.

— Отже шукаєте роботу, — додає він. — Нам потрібен менеджер по закупівлях. Якщо хочете, приходьте завтра. О десятій. Четвертий поверх. 

Завтра.

Слово лягає всередині обережно, без фанфар.

— Добре, — відповідаю я. — Прийду.

Він простягає візитівку. Я ховаю її в кишеню пальта, ніби щось крихке.

На виході автоматичні двері розсуваються, і мене накриває холодне повітря пізньої осені. Сіре небо, вологий асфальт, вітер тягне за комір.

Я майже доходжу до виходу, коли відчуваю його ще до того, як бачу.

Це дивно. Наче повітря змінюється.

Запах дорогого парфуму, змішаний із чимось холодним — металом, грошима, владою. Я зупиняюсь мимоволі.

Рейнхард.

Він іде холом упевнено, швидко, у супроводі якогось асистента, говорить у телефон короткими фразами. Не дивиться навколо. Люди розступаються перед ним автоматично, ніби він має власне гравітаційне поле.

Ось він який — чоловік, який вирішує долі між ковтками кави.

Я ловлю себе на тому, що дивлюсь на нього довше, ніж треба.

Високий. Темне пальто ідеально сидить на плечах. Щелепа напружена. Очі холодні, але не порожні — швидше небезпечні. Тип чоловіків, які не питають дозволу. Тип, поруч із якими хочеться або втекти, або підійти ближче.

Мене це злить.

Бо навіть зараз, після того як він викреслив мене з життя одним реченням, моє тіло реагує. Абсурдно. Зрадницьки.

Він проходить повз, і на секунду наші погляди перетинаються.

У його очах — та сама стримана байдужість, ніби я була лише пунктом у списку справ.

І раптом я зупиняюсь.

— Гарного дня, пане Рейнхард, — кажу голосно, з солодкою ввічливістю, яка ріже гірше за крик.

Він повертає голову.

— Сподіваюся, вам ніколи не доведеться обирати між роботою і власною дитиною.

Асистент поруч напружується.

Макс дивиться на мене кілька секунд — уважно, оцінююче, ніби намагається зрозуміти, звідки цей удар.

— Я не змішую особисте й бізнес, — відповідає він сухо.

— Звісно, — усміхаюсь я. — Вам простіше. Ви ж не з тих, хто ночами рахує дрібні купюри.

Я не чекаю відповіді.

Розвертаюсь і йду.

Серце гупає в грудях, але спина рівна.

Нехай запам’ятає.

Нехай хоч раз подумає про мене не як про рядок у резюме.

На вулиці холод пробирається під пальто. Я глибше кутаюсь у шарф і дозволяю собі кілька злих думок.

Щоб у тебе з’явилась дитина, Максе Рейнхарде.

Несподівано.

Щоб вона плакала вночі.

Щоб ти губився в супермаркеті біля полиці з дитячим харчуванням.

Щоб ти раптом зрозумів, як це — бути відповідальним не лише за прибутки.

Я йду тротуаром, і його запах досі тримається десь у пам’яті — теплий, дорогий, чоловічий. Аура контролю і сили, яка притягує навіть тоді, коли знаєш, що такі чоловіки ламають.

І мені раптом стає страшно не від безгрошів’я.

А від думки, що якби обставини були іншими… я б могла захотіти такого, як він.

Черговий розділ. Як вам наша героїня? Пишіть коментарі, мені каво що ви думаєте)