2 Макс

Я виходжу з кабінету й майже врізаюся в неї.

— Перепрошую, — каже вона зовсім без вибачливого тону і… не відступає. Навпаки — робить крок ближче.

Блондинка. Окуляри з тонкою оправою. Діловий піджак, який на ній сидить занадто зухвало для приймальні. В руках — папка. Моє резюме-пекло.

— Макс Рейнхард? — питає, хоча очевидно знає відповідь. — Я до вас. Ви відкрили вакансію менеджера по закупівлях.

Вона буквально тицяє папку мені в груди.

Нахабна.

І чомусь… цікава.

— У мене немає часу, — відповідаю я автоматично, холодно. — Надішліть резюме в HR.

— Я вже надіслала, — швидко каже вона. — Двічі. І мені не відповіли. Тому я тут.

Я дивлюся на неї уважніше. Очі — розумні. Злі. Не з тих, що «мріють про офіс». Вона не просить — вимагає. Це дратує. І, чорт забирай, чіпляє.

— У вас немає запису, — кажу я.

— Є досвід, — парирує вона. — Вісім років. Контракти з європейськими постачальниками. Оптимізація витрат. Я можу зекономити вам мільйони.

Занадто впевнена.

— Як вас звати? — питаю всупереч собі.

Вона на мить завмирає, ніби виграла маленьку битву.

— Ліза.

Я перегортаю першу сторінку резюме, більше для вигляду. І тут бачу рядок.

Сімейний стан: мати. Одна дитина.

Клац.

Щось усередині замикається.

— Скільки років дитині? — питаю сухо.

Вона напружується. Ледь помітно. Але достатньо.

— Чотири, — відповідає чесно. — І це не впливає на мою роботу.

Я піднімаю погляд.

— Впливає, — кажу жорстко. — Я не беру на роботу людей з маленькими дітьми.

Її очі спалахують.

— Це дискримінація.

— Це бізнес, — відрізаю я. — Лікарняні. Форс-мажори. Дзвінки з дитсадка. Я плачу за результат, а не за життєві обставини.

Між нами повітря стає густим.

— Зручно, — каже вона з холодною посмішкою. — Особливо чути це від чоловіка.

Я стискаю щелепи.

— Розмова закінчена.

Я віддаю їй папку. Вона не бере одразу. Дивиться на мене кілька секунд — так, ніби хоче врізати. Або поцілувати. Сам не розумію, що з цього більше мене напружує.

— Ви помиляєтесь, пане  Рейнхарде, — каже тихо. — І одного дня це вам дуже аукнеться.

Вона різко забирає резюме, розвертається й іде коридором.

Я дивлюся їй услід довше, ніж треба.

Чоловічий інтерес — є.
Бажання взяти її на роботу — нуль.

І що найгірше — слово «дитина» сьогодні переслідує мене надто часто.

Занадто.

Я вже роблю крок у бік ліфта, але погляд сам повертається до неї. Ніби щось тягне за комір.

Світлі пасма вибилися з-під акуратної зачіски й лягають їй на щоку — недбало, живо, не по-офісному. Вона не з тих, кого прикрашає стерильність. Їй личить рух. Опір. Навіть злість.

Окуляри трохи з’їхали на ніс, і вона машинально підштовхує їх пальцем — жест нервовий, майже інтимний. Губи стиснуті, але повні, з тією небезпечною м’якістю, яка не має нічого спільного з покорою. Очі… сірі? Чи зелені? Колір змінюється, коли вона дивиться просто на мене, і в цьому погляді більше виклику, ніж прохання.

Чорт.

Я ловлю себе на думці, що за інших обставин міг би запросити її на вечерю. Не як роботодавець. Як чоловік. Посадити навпроти, замовити вино, подивитися, як вона говорить не про закупівлі, а про щось своє. Дізнатися, чи така ж вона різка без цієї папки в руках.

Думка неприємно чіпляється.

Я злюся на себе майже так само, як на неї.

Бо жінка з такими очима і дитиною — це ускладнення. А я ненавиджу ускладнення. Я будую життя так, щоб їх уникати.

Вона розвертається, каблуки чітко відбивають кроки по мармуру коридору, і на мить мені хочеться її зупинити. Сказати щось інше. Не про роботу.

Я цього не роблю.

Двері ліфта зачиняються, і я залишаюсь наодинці з відчуттям, що щойно відштовхнув не просто нахабну блондинку з резюме. А щось значно більш небезпечне.

І значно більш привабливе.