1 Макс

У вас є донька, пане Рейнхард. П’ять років. Зараз вона в дитячому будинку.

Донька.

Це слово звучить абсурдно. Непристойно. Невчасно.

Я — Макс Рейнхард, людина, в якої розклад розписаний по хвилинах, у якої бізнес тріщить по швах через рейдерську атаку, суди й угоду століття, що може або врятувати мене, або добити остаточно. У моєму житті немає місця для дітей. Тим паче — для несподіваних.

Я проводжу рукою по обличчю, ніби можу стерти цю новину фізичним рухом. Пам’ять судомно перебирає жінок: зустрічі, романи, нічні імена без ранкових облич. Жодної вагітної. Жодних сліз. Жодних дзвінків із фразою «нам треба поговорити». Нічого. Порожньо.

— Це помилка, — кажу я в порожнечу. Голос звучить твердо, як на нараді. — Чиясь дурна, дуже дорога помилка.

Але помилки не роблять ДНК-тести.

Я розвертаюся й дивлюся на конверт на столі. Білий, офіційний, із печаткою. Його залишив мій адвокат, той самий, що ніколи не приходить без причини. Той самий, що не став би жартувати з такими речами.

Тест уже зроблений.

Це найгірше.

— Як? — тихо питаю я, хоча відповіді не буде. — Хто, чорт забирай, мав право?

Мав. І скористався.

Державна опіка. Судовий дозвіл. Мій підпис під купою паперів, які я колись підписував не дивлячись, бо «це стандартна процедура». Зразки, взяті тоді, коли я мотався між країнами, готелями й літаками, думаючи, що контролюю все.

Виявляється, ні.

Я стискаю щелепи. Хтось вирішив за мене. Хтось вирішив, що я маю знати. Хтось вирішив, що я маю відповідати.

А я не хочу.

Дитина зараз дуже недоречно. Вона ламає всі плани, всі маршрути, всі схеми виживання, які я будував роками. Вона — слабке місце, якого в мене ніколи не було й бути не мало.

Я не просив її. Я не планував її. Я навіть не пам’ятаю її матір.

Телефон дзвонить різко, нетерпляче. Не робочий дзвінок — я це відчуваю одразу. Рука тягнеться до екрана швидше, ніж мозок встигає зреагувати.

Бабуся.

Чорт.

— Максе, — каже вона замість привітання. Голос рівний, спокійний, саме той, що завжди передує бурі. — Ти вже знаєш?

— Якщо ти про дитбудинок, то так, — відповідаю сухо. — І я саме з’ясовую, хто дозволив…

— Я, — перебиває вона. — Це була я.

Я завмираю.

— Ти що зробила?

— Провела тест. Законно. Через знайомих лікарів і юристів, яких ти сам колись мені представив. Не дивись так, — вона хмикає, ніби бачить мене крізь екран. — Ти був надто зайнятий, щоб займатися власним життям. Тож хтось мав це зробити.

Злість накочується хвилею. Гарячою, колючою.

— Ти не мала права, — кажу я крізь зуби. — Це моя справа. Моє життя. Моя…

— Твоя донька, — спокійно закінчує вона. — І їй п’ять років, Максе. Вона в державному закладі. Без матері. І з прізвищем, яке нічого їй не дає, окрім порожнього рядка в документах.

Я стискаю телефон так, що біліють пальці.

— Я зараз не можу, — кажу жорстко. — У мене угоди, суди, ризик втратити все. Дитина зараз… дуже недоречно.

— Діти ніколи не бувають доречними, — відрізає вона. — Але вони бувають твоїми. І ти її забереш.

Не питання. Наказ.

— Ти навіть не спитала мене, — глухо кажу я.

— Бо ти б відмовився, — без тіні сумніву відповідає бабуся. — А я не дозволю, щоб моя правнучка росла без родини, поки її батько ховається за бізнесом.

Кілька секунд тиші.

— До речі, — додає вона вже м’якше. — Її звати Соломія. Гарна дівчинка. Схожа на тебе. Очима.

Соломія.

Ім’я падає всередині, як камінь у воду. Я не бачив її. Не тримав на руках. Не обирав цього життя. Але воно вже зробило вибір за мене.

— Я заберу її, — кажу нарешті. Злюся. На ситуацію. На бабусю. На себе. — Але це не означає, що я з цим змирився.

Бабуся усміхається — я чую це в її голосі.

— І не треба, — каже вона. — Головне, що ти відповідальний. А решта — прийде.

Дзвінок обривається.

Я опускаю телефон і дивлюся на конверт на столі.

У мене є донька.

І, схоже, у мене більше немає вибору.

Любі мої. Вітаю вас на сторінках нової книги. Буду вдячна вашій підтримці. Коментарям, лайкам і додаванням книги в біліотеку.