1 Макс

У вас є донька, пане Рейнхард. П’ять років. Зараз вона в дитячому будинку.

Донька.

Це слово звучить абсурдно. Непристойно. Невчасно.

Я — Макс Рейнхард, людина, в якої розклад розписаний по хвилинах, у якої бізнес тріщить по швах через рейдерську атаку, суди й угоду століття, що може або врятувати мене, або добити остаточно. У моєму житті немає місця для дітей. Тим паче — для несподіваних.

Я проводжу рукою по обличчю, ніби можу стерти цю новину фізичним рухом. Пам’ять судомно перебирає жінок: зустрічі, романи, нічні імена без ранкових облич. Жодної вагітної. Жодних сліз. Жодних дзвінків із фразою «нам треба поговорити». Нічого. Порожньо.

— Це помилка, — кажу я в порожнечу. Голос звучить твердо, як на нараді. — Чиясь дурна, дуже дорога помилка.

Але помилки не роблять ДНК-тести.

Я розвертаюся й дивлюся на конверт на столі. Білий, офіційний, із печаткою. Його залишив мій адвокат, той самий, що ніколи не приходить без причини. Той самий, що не став би жартувати з такими речами.

Тест уже зроблений.

Це найгірше.

— Як? — тихо питаю я, хоча відповіді не буде. — Хто, чорт забирай, мав право?

Мав. І скористався.

Державна опіка. Судовий дозвіл. Мій підпис під купою паперів, які я колись підписував не дивлячись, бо «це стандартна процедура». Зразки, взяті тоді, коли я мотався між країнами, готелями й літаками, думаючи, що контролюю все.

Виявляється, ні.

Я стискаю щелепи. Хтось вирішив за мене. Хтось вирішив, що я маю знати. Хтось вирішив, що я маю відповідати.

А я не хочу.

Дитина зараз дуже недоречно. Вона ламає всі плани, всі маршрути, всі схеми виживання, які я будував роками. Вона — слабке місце, якого в мене ніколи не було й бути не мало.

Я не просив її. Я не планував її. Я навіть не пам’ятаю її матір.

Телефон дзвонить різко, нетерпляче. Не робочий дзвінок — я це відчуваю одразу. Рука тягнеться до екрана швидше, ніж мозок встигає зреагувати.

Бабуся.

Чорт.

— Максе, — каже вона замість привітання. Голос рівний, спокійний, саме той, що завжди передує бурі. — Ти вже знаєш?

— Якщо ти про дитбудинок, то так, — відповідаю сухо. — І я саме з’ясовую, хто дозволив…

— Я, — перебиває вона. — Це була я.

Я завмираю.

— Ти що зробила?

— Провела тест. Законно. Через знайомих лікарів і юристів, яких ти сам колись мені представив. Не дивись так, — вона хмикає, ніби бачить мене крізь екран. — Ти був надто зайнятий, щоб займатися власним життям. Тож хтось мав це зробити.

Злість накочується хвилею. Гарячою, колючою.

— Ти не мала права, — кажу я крізь зуби. — Це моя справа. Моє життя. Моя…

— Твоя донька, — спокійно закінчує вона. — І їй п’ять років, Максе. Вона в державному закладі. Без матері. І з прізвищем, яке нічого їй не дає, окрім порожнього рядка в документах.

Я стискаю телефон так, що біліють пальці.

— Я зараз не можу, — кажу жорстко. — У мене угоди, суди, ризик втратити все. Дитина зараз… дуже недоречно.

— Діти ніколи не бувають доречними, — відрізає вона. — Але вони бувають твоїми. І ти її забереш.

Не питання. Наказ.

— Ти навіть не спитала мене, — глухо кажу я.

— Бо ти б відмовився, — без тіні сумніву відповідає бабуся. — А я не дозволю, щоб моя правнучка росла без родини, поки її батько ховається за бізнесом.

Кілька секунд тиші.

— До речі, — додає вона вже м’якше. — Її звати Соломія. Гарна дівчинка. Схожа на тебе. Очима.

Соломія.

Ім’я падає всередині, як камінь у воду. Я не бачив її. Не тримав на руках. Не обирав цього життя. Але воно вже зробило вибір за мене.

— Я заберу її, — кажу нарешті. Злюся. На ситуацію. На бабусю. На себе. — Але це не означає, що я з цим змирився.

Бабуся усміхається — я чую це в її голосі.

— І не треба, — каже вона. — Головне, що ти відповідальний. А решта — прийде.

Дзвінок обривається.

Я опускаю телефон і дивлюся на конверт на столі.

У мене є донька.

І, схоже, у мене більше немає вибору.

Я виходжу з кабінету й майже врізаюся в неї.

— Перепрошую, — каже вона зовсім без вибачливого тону і… не відступає. Навпаки — робить крок ближче.

Блондинка. Окуляри з тонкою оправою. Діловий піджак, який на ній сидить занадто зухвало для приймальні. В руках — папка. Моє резюме-пекло.

— Макс Рейнхард? — питає, хоча очевидно знає відповідь. — Я до вас. Ви відкрили вакансію менеджера по закупівлях.

Вона буквально тицяє папку мені в груди.

Нахабна.

І чомусь… цікава.

— У мене немає часу, — відповідаю я автоматично, холодно. — Надішліть резюме в HR.

— Я вже надіслала, — швидко каже вона. — Двічі. І мені не відповіли. Тому я тут.

Я дивлюся на неї уважніше. Очі — розумні. Злі. Не з тих, що «мріють про офіс». Вона не просить — вимагає. Це дратує. І, чорт забирай, чіпляє.

— У вас немає запису, — кажу я.

— Є досвід, — парирує вона. — Вісім років. Контракти з європейськими постачальниками. Оптимізація витрат. Я можу зекономити вам мільйони.

Занадто впевнена.

— Як вас звати? — питаю всупереч собі.

Вона на мить завмирає, ніби виграла маленьку битву.

— Ліза.

Я перегортаю першу сторінку резюме, більше для вигляду. І тут бачу рядок.

Сімейний стан: мати. Одна дитина.

Клац.

Щось усередині замикається.

— Скільки років дитині? — питаю сухо.

Вона напружується. Ледь помітно. Але достатньо.

— Чотири, — відповідає чесно. — І це не впливає на мою роботу.

Я піднімаю погляд.

— Впливає, — кажу жорстко. — Я не беру на роботу людей з маленькими дітьми.

Її очі спалахують.

— Це дискримінація.

— Це бізнес, — відрізаю я. — Лікарняні. Форс-мажори. Дзвінки з дитсадка. Я плачу за результат, а не за життєві обставини.

Між нами повітря стає густим.