Розділ сьомий

Репетиція пройшла досить легко – наскільки це взагалі можливо було, враховуючи, що Валя вперто намагалась зробити вигляд, ніби Даріо тут немає, але водночас, варто йому відвернутись, починала жерти чоловіка очима.

Мене це дратувало. Я згадувала все, про що розповів мені Рінальді, і починала йому співчувати, можливо, більше, ніж було варто – а від цього бажання відігнати Валентину якомога далі тільки посилювалось.

Вона йому точно не пара.

А хто тоді пара? Я?.. Точно не ті думки, яким можна дозволяти зароджуватись в моїй голові. Від них одна суцільна шкода.

Мені не можна в нього закохуватись. Жаліти – ще куди не йшло. Наша з Русланом бабуся любила, мов заведена, повторювати, що жалість принижує, і якщо когось пожалів, то кохання у вас точно не вийде.

На жаль, з Даріо так не працювало. Мені було шкода, що йому довелось терпіти переслідування, я йому співчувала, а пожаліти не могла.

Зате жар і потяг в його присутності відчувала, ще й як.

Це не чоловік, а якась погибель, чесне слово.

З роботи ми пішли разом. Я відчула лютий погляд Валі, що вп’явся мені в спину, мов той ніж, але постаралась проігнорувати це її невдоволення, таке яскраве і схоже на справжню отруту. Нехай шипить собі. Що я можу зробити, змусити Даріо вважати її найпривабливішою жінкою на землі?

Так не буде, хай не сподівається навіть.

На вулиці панувала така спека, ніби зараз настала тільки перша половина липня. Земля, здавалось, парувала, задуха переслідувала всюди. Я хапнула трохи повітря ротом, але не допомогло.

– В Італії свіжіше. Море, – Даріо, мружачись, подивився на сонце. – Ходімо, прогуляємось? Тобі як, нормально?

Після репетиції він перевдягнувся в тонку чорну сорочку та штани, що валялись на роботі, старий одяг запхавши у мішок – невідомо, чим він його не влаштовував, але нехай. Я була у світлому, і все одно аж задихалась, тож задавалась питанням, як Даріо не засмажиться на сонці.

– В голову не напече? Ти спеціально вирядився, ніби як на похорони?

– Чорний – це сексуально.

– Добре, що я в білому.

– Ага. Схожа на янгелика, – гмикнув він дражливо. – А в очах все одно бісенята. То як, ходімо?

Я кивнула. Звісно, в таку погоду хотілось сховатись в затінку під кондиціонером, але ж я обіцяла Даріо прогулянку, а порушувати дані обіцянки недобре. Тим паче, ноги самі вели вперед. Прогулянка здавалась мені хорошим виходом. Зменшити напругу між нами, «затоптати» спогади про Валю та побачення з нею, лишити в театрі всю гіркоту зізнання Даріо.

Він взяв мене за руку. Я не пручалась. Долоня чоловіка була теплою і сухою, приємною на дотик. Я намагалась не думати про те, що хотіла б і більш нахабних доторків.

Це недоречно.

Між нами нічого не може бути.

Вулиці легко лягали під ноги. Спочатку я збиралась показати Даріо щось конкретне, але потім зрозуміла, що екскурсовода з мене не вийде, і ми йшли, куди очі дивились, то прискорюючи, то сповільнюючи крок.

– Натовп дарує свободу, – порушив тишу Даріо. – Люблю губитися у великих містах. В Києві, як і у Римі, вистачає таких вуличок, через які можна потрапити до іншого світу. Мені подобається. Красиво.

– А де не подобається?

– Америку не люблю. Багато контрастного, а історичності мені не вистачає, – він скривився, ніби згадував щось неприємне.

Я не стала уточнювати.

…Вечоріло набагато раніше, аніж могло подуматись, якщо зважати на спеку. Але, зрештою, зараз не липень, тільки температура повітря затрималась на місяць з гаком. Холоднішати не поспішало, зате піднявся вітерець, нагнав хмари.

Ми повечеряли у невеликому ресторанчику, що трапився на шляху, і я вже збиралась запропонувати піти додому, але Даріо потягнув мене вперед. Йому хотілось пригод, і я все чекала, коли ж чоловік втомиться і просто стане на місці.

І пожалкувала, коли він це зробив.

Даріо зупинився під велетенською миготливою вивіскою. Зсередини линула музика. Він завмер на кілька секунд, похитуючись у ритмі невідомої пісні, і мені здалось, що Даріо взагалі «віднесло» кудись. В очах його спалахнула цікавість.

– Ходімо, – він чарівливо посміхнувся мені. – Туди, всередину.

– Ти знавіснів, – видихнула я. – Там же повно народу. Ти впевнений, що це взагалі безпечно? Даріо, ми тільки з тобою говорили, що тебе хтось переслідує, і краще було б…

Загубитись у місті і блукати безпечними вуличками, а не йти до першої-ліпшої забігайлівки. Якщо там нема сталкера, то точно є купа людей, готових влізти в бійку або чіплятися, незалежно від того, впізнають вони зірку чи ні.

Але всі свої коментарі я лишила при собі, не тому, що раптом вирішила помовчати, а тому, що Даріо просто не став мене слухати, а пірнув всередину клубу, легко прослизаючи повз охорону.

Я почувала себе далеко не так впевнено, як Даріо, тож, коли охоронець хитнувся вперед, завмерла, мов перелякане кошеня, чекаючи, що мене зараз спинять.