Розділ п'ятий

У репетиційній залі було спекотно та задушливо. На вулиці, здавалось, на друге коло заходило літо, забувши про те, що взагалі-то холоднішати має, а не навпаки. В будь-якій іншій ситуації я б вже засинала на ходу, але ні. Зараз чомусь була бадьора та зла.

– Марго! – Руслан поклацав пальцями просто у мене перед носом. – Ти вже хвилин десять в одну точку дивишся. Все в порядку?

– В нормі, – відмахнулась я.

Я дивилась не в одну точку. Ні. Насправді я не відводила очей від Валентини, яка вклала руку простісінько на плече Даріо та спиралась на нього, доки він повторював свою партію перед тим, щоб знов заспівати.

Ніби знущаючись, Валя нахилилась вперед. Напевне, вона планувала показати Даріо глибину свого вирізу, але на потилиці та на вухах він очей не мав. Тож дівчина змінила плани та потерлась грудьми об його плече, ластячись, мов та кішка.

Даріо повернувся та продемонстрував їй хитру підступну посмішку. Вона осяяла його риси зсередини, ніби підсвітила їх. Мені теж захотілось щось підсвітити. Наприклад, його око синцем. Ревнощі, які я старанно запихала якомога далі, лізли на свободу та отруювали мені життя, як тільки могли.

– Ти теж це бачиш? – зітхнув Руслан.

– Що Валя липне до нього? Та треба зовсім очей не мати, щоб цього не помічати.

– Це добром не скінчиться.

– Та… Хай робить, що хоче.

– Романи на сцені рідко закінчуються позитивно, – заперечив Руслан. – Тим паче, коли вони ось такі. Все, що я бачу зараз – це зачаток майбутньої проблеми… Скажи йому, що починаємо співати. Хей! Валю, стартуємо. Любаво, давай. Зараз у вас пісня про кохання, партія на двох.

– Даріо, починаємо репетирувати, пісня з леді Ільзою, виконуєте з Любавою на двох, – швидко проговорила я італійською, коли хлопець підняв голову на вигук незрозумілою йому мовою.

Даріо кивнув.

Що ж, при всьому моєму бажанні роздерти йому нігтями обличчя та сказати все, що я про цього паразита думаю, ролі Даріо віддавався на повну і докладав усіх зусиль, щоб роль вдалась йому на повну. Однак оцінити це достойно мені не вдавалось. Занадто сильним було роздратування. Та й я майже не сумнівалась, що він щось втворить. Щось погане. Достатньо погане, аби у мене були причини потім його люто ненавидіти.

Наприклад, зіпсує братові виставу.

Я зиркнула на італійця. Він зайняв своє місце на сцені, став рівно, кинув роздруківку з текстом собі під ноги та ласкаво посміхнувся Любаві. Гарне обличчя так і випромінювало світло, і мені від того захотілось загарчати. Який… Нахаба. Стоїть тут, весь такий в ореолі світла, самовпевнений, задоволений собою, мовчить, таємниче усміхається, ніби уже увійшов в роль.

А завтра піде на побачення з Валею.

Столик я забронювала, машину для нього замовила, але все одно не схвалювала цей роман. Навіть незалежно від того, що у нас було з Даріо, йому точно не потрібні ті стосунки. Хоче розважитись? Просто використовує дівчину, якій він подобається, от і усе.

Заграла музика і він заспівав. Я спробувала змусити себе відвернутись, але де там. Погляд ніби гладив його широкі плечі, я уявляла, як торкнулась би долонями гладкого шовку, щоб відчути тепло шкіри під ним. А потім…

Потім вп’ялася б нігтями в це гарне обличчя.

Я струснула головою і спробувала відігнати подалі дурні образи, що стрибали перед очима, а потім сконцентрувалась на пісні. Даріо дивився закоханими очима… Але не на Любаву-Ільзу, а кудись вбік. На Валю? Так, здається на неї.

Чим вона могла його так зачепити…

Валя помітила не тільки погляд Даріо, а й мій, та переможно усміхнулась. В її погляді читалось вдоволене «він мій».

– Це справді добром не скінчиться, – пробурмотіла я.

– Не вірю, що вона справді йому подобається, – кивнув Руслан. – А якщо це така гра, то вона не доведе ні до чого доброго… Досить! – він махнув рукою, припиняючи спів. – Рит, матиму до тебе одне маленьке прохання.

– М?

– Попрацюй до наступної репетиції з Даріо над вимовою, гаразд?

– Добре, – погодилась я. – На сьогодні репетицію скінчено?

– Ми ще продовжуватимемо. А Даріо ти забери.

Я підвелась. Забрати його? Та з задоволенням. Тим паче, до італійця знов приклеїлась Валентина. Після тих квітів та запрошення на побачення вона взагалі не відлипала від нього, ніби вважала, що це щось на рівні пропозиції руки та серця.

Мене аж трусило від люті, хоча я не розуміла, чому так гостро реагую на неї. Ніби дівчина винна, що Даріо забув про те, як був зі мною. Я б мала її пожаліти, сказати, що він дуже непостійний…

Однак всі жалощі вимело з голови, коли я побачила, як Валя притискається до Даріо, швидко цілує його в губи, щось шепоче. А потім вона, бажаючи мене, певне, добити, сказала:

– Переклади, що я запрошую його в свою гримерку на чай, – і захихотіла, водячи пальчиком по його грудях.

Я мало зубами не заскрипіла від такого нахабства. Ні, звісно, моя робота – перекладати для Даріо, проте не для Валентини.