Розділ четвертий

Я прокинулась від суміші огидного запаху і паскудного пискотливого звуку, що вривався в мою свідомість і грав на нервах дрібними молоточками.

Звук цей я добре знала, бо сама поставила таку мелодію на мамині дзвінки, щоб мобільний заздалегідь попереджав мене про те, що зараз слухатиму лекцію про заміжжя і про те, як мені важливо негайно влаштовувати своє особисте життя.

Запах теж виявився знайомим.

Так смерділо, коли я заходила на кухню і брала щось в руки. Здається, хтось спалив сковорідку.

Я позіхнула та сіла в ліжку. Спати вчора лягла в одній білизні, бо змінного одягу не мала, а моститись голою, коли за сусідньою стіною – майже незнайомий чоловік, така собі ідея. Зараз швидко натягнула на себе джинси та футболку, спробувала пальцями розчесати волосся та побрела до душу, прихопивши з собою мобільний.

Той не переставав дзеленчати.

Я зачинилась у ванній зсередини, стягнула з себе увесь одяг, встала під холодні струмені води. Бойлер справді знайшовся в кутку ванної, а на сушарці для рушників, здається, неробочій, виявились чисті рушники. Про нас подбали.

Принаймні, про Даріо.

Гель для душу був тільки чоловічий, але це нічого, Лада швидко збере мої баночки, вони всі лежать в одному місці, і теж привезе до театру. Головне зараз – більш пристойний одяг, аніж те м’яте щось, що зараз на мені.

Перекладачка світової зірки, номінанта на Греммі, має виглядати відповідно. Ну, принаймні, не так, ніби її витягнули з одного місця.

На мій подив, в шафці навіть була запакована зубна щітка, а в сміттєвому відрі валялась упаковка від іншої, тієї, якою скористався Даріо.

– Свята менеджерко, ким би ти не була, я тебе люблю, – пробурмотіла я. – Шкода, що ти не подбала про запасні жіночі речі.

Хоча, хтозна. Не знаю, як часто Даріо приводив коханок, але, напевне, щось таке могло досить регулярно йому знадобитися.

Мобільний знов дав про себе знати. Мама. Я подивилась на екран, закотила очі, так, просто заради розминки, бо знала, що зараз мені доведеться послухати про те, яка я неслухняна донька, що геть про себе не дбає, видихнула і підняла слухавку.

– Привіт, мам.

– Нарешті! – з полегшенням зітхнула вона. – Рито! До тебе неможливо додзвонитись… чому ти не береш слухавку?

– Бо я сплю, мам. На годиннику восьма ранку. Якого біса взагалі?

– Ти завжди була ранньою пташкою, як і ми з батьком, – заявила рішуче мама, хоча я радше прикидалась жайворонком, аніж справді могла себе записати до когорти цих дивовижних, божевільних та сміливих любителів вставати разом з сонечком і пурхати, доки те сонечко не заповзе за лінію горизонту, весело та бадьоро. – Рито, я хотіла з тобою серйозно поговорити. Костя сказав, що ти живеш зараз у Руслана. У нього молода сім’я, ми сподіваємось на онуків…

Зате Руслан і Лада з ними не поспішають.

– І тому було б добре, якби ти повернулась додому і їм не заважала. Розумію, у вас з братом хороші, теплі стосунки, але захоплюватись з цим не варто…

– Мам! Я вже переїхала, – заявила я, хоч не збиралась ні про що інформувати батьків. – Якось так все дуже швидко вийшло. Тож не переживай. Я більше їм не заважаю. У мене все добре. Бувай.

– Чекай! Куди переїхала? В тебе з’явився хлопець? Петро буде засму…

Я збила виклик.

Ще тільки про смуток Петра я не слухала і ще десятка «синів маминих подруг», яких вона так вперто намагалась мені нав’язати.

Ні, якщо вже шукати з кимось стосунків, то таких, щоб мені самій той хлопець подобався. А у мене висока планка.

Він має бути розумним, поважати мене, мати нормальні плани на життя, якщо не вже успішний, то принаймні планує щось для цього робити!

А зовні… Ну, зовнішність то вже справа десята, аби не був схожим на мавпу.

До речі, як там поживає італійська анітрохи-не-мавпа? Це ж він на кухні щось спалив?

Я відправила Русланові повідомлення з проханням привезти до театру мої речі, сама швиденько висушила волосся, знов вдягнулась та побрела на кухню, чекаючи побачити там спалену яєчню чи щось таке.

Дарма. На мене чекала згоріла піца. З духовки валив дим, ще й такий, що я скривилась від огиди і помахала рукою перед собою, намагаючись розвіяти сіре марево.

– Ти що, її там на рік лишив палитися? – похмуро спитала я, дивлячись на вуглинки, що лишились на декові. – Дідько… Даріо! А, ти ж українською не шариш… чому ти не вийняв піцу?

Він сидів за столом і мовчки жував холодну рибу.

– Ти що, не вмієш користуватися духовкою? – похмуро спитала я. – Чому ти мовчиш? Тільки не кажи, що перед репетицією вмудрився застудитись і зірвати голос…

Я вже встигла уявити собі все найгірше, в тому числі провал майбутньої співпраці, гастролей та вистав, коли Даріо рішуче відсунув від себе рибу.

– Вона просто жахлива. Як і та піца, це неможливо їсти. І я вмію користуватись духовкою, я просто забув про неї там.